На човнах золотих
Заплива молодик
За тополю…
За тобою лечу,
Журавлино ячу
За тобою…
А туман-ворожбит
Зав’язав мені світ
Ворожбою.
Тільки світить роса,
Як остання сльоза, –
За тобою.
За порошею літ
Пригасає твій слід,
За тужбою.
Тільки сніг, наче сіль,
Опадає на біль
За тобою.
Лиш надія світа,
Через межі пита
Із журбою:
Чи хоч в пам’яті ми
Торкнемося крильми
Із тобою.
Елегійний, філігранний за формою ліричний романс про незгасне кохання, розлуку, невблаганну дію часу та тугу пам'яті, що долає фізичну відстань і забуття.
Цей вірш належить до вершинної інтимної лірики Бориса Олійника збірок зрілої доби. Поет, знаний здебільшого громадянським, полемічним пафосом, у камерних текстах постає тонким віртуозом неоромантичної та пісенної традиції.
Твір органічно спирається на глибинні інтонації українського фольклору — дівочих тужінь, козацьких пісень про розлуку та баладних метафор, де природа є чутливим резонатором розбитого серця або нездійсненої любові.
Твір написаний коротким, легким, винятково витонченим хореєм (дво- і тристопним) з регулярною моноримою на рефренне «тобою» / «журбою» / «тужбою» / «ворожбою» у кожному шестиряднику (секстині) або трирядковій мікрострофі.
Схема римування aabccb із рефренним завершенням кожного тривірша («За тобою») створює гіпнотичний сугестивний рух колискової або заклички, що наближає вірш до автентичного музичного романсу.
Образний лад поезії вибудовано за принципом символічної зміни природних станів, які маркують етапи згасання кохання та плину людського віку: від золотого молодика та вечірньої роси — через морок «туману-ворожбита» — до зимової пороші й снігу, що пече болем, наче сіль.
«Журавлиний ячіт» ліричного героя — класичний архетип українського ліризму, що символізує відчуження душі, яка втратила свою пару і летить у безвість. Метафора «туман-ворожбит зав’язав мені світ» вводить демонологічно-казковий підтекст фатальної перепони, долі, яку годі здолати людськими зусиллями.
Фінальна строфа переводить особистий щем у трансцендентний вимір надії: навіть коли слід коханої замело літами й холодом забуття, залишається віра в метафізичний дотик крильми в просторі пам'яті. Це гімн вірності, яка переростає земні межі й залишається чистою духовною субстанцією.
Теми: інтимна лірика і розлука · трагедія втраченого кохання · плин часу та забуття · фольклорна символіка журавлиної туги · пам'ять серця