Затули мене крилом

Борис Олійник

І

Затули мене крилом
Від промерзлої студоми.
Борони мене христом
Від Гоморри і Содому!..
Скаженіє бурелом
У вселенському огромі, –
Затули мене крилом.

Кулі б’ють, налиті злом,
З гайдамацьким пересвистом.
Затули мене крилом
В чистім полі від нечистих.
Відьма править помелом.
Сатана три шістки числить…
Затули мене крилом.

В чистім полі замело.
Тільки місяць – упівока…
Відведи мене в тепло
До людей із одинока,
Доки душу не взяло
В лапи зашпорів жорстоко.
Від провалля – за півкроку –
Рятівне подай крило.

ІІ

Ти ячиш мені:
“Зажди!
Не спіши туди задуже.
Краще згинуть в холоди,
Ніж у спертому задушші.
Краще вовк – серед біди,
Ніж лисиця – на подушці.
Краще хрест – на грішну душу,
Ніж втопить її в меди.

В тому світі – фальш і зиск.
Він брехливий, як газети.
Краще жити серед зим,
Ніж у теплій твані вмерти.
Краще вирвати язик,
Ніж піти до них в поети.
Краще крапка пістолета,
Ніж од митаря – срібник”.

ІІІ

Навіть вухом не повів
На замови-остороги.
Поманило до гуртів,
На дідівські на пороги,
Під зачовганий мотив
Про дитинство босоноге.

…Так летів до отчих місць,
Що у сім потів облився!
Глянув: стільки рідних лиць!
І ні жодного… обличчя:
Від колишніх юних птиць –
Тільки пір’я на обійсті…
Шаста виводок лисичий
З хижим поблиском зіниць.

Ще недавно позахмар
Ми злітали в орлім чарі!
А тепер новий вівчар
Заганя нас до кошари.
В нього із-під шаровар
Визира копитищ пара,
На яких вогніють тавра
Від рогатого з тартар.

ІV

Сіра тиша над селом.
Ходить колами шуліка.
Не ховай мене за склом
Від розстріляного віку!
Хто ж це нас пустив на лом,
Україно,
при задвірку?
Що ж це ми, такі великі, –
Знову під чужим кермом?!

…Гірко сплеснула Дніпром,
Затужилася борами:
“Не питай мене пером,
Запитай у свого страму:
А хіба не ви гуртом
Віддали мене у найми
Прибирати за столом
За новими хазяями?

V

В сонну тишу над селом
Прорипів протез іржаво.
Тінь якась – на всю державу –
Стала між добром і злом.
Дзенькнули медалі слави,
Голос гримнув напролом:
– В кого ти питаєш правди
І кому ти б’єш чолом?!

Та на всі свої волання
Ти скоріше діждеш смерть,
Ніж відлуння чи зізнання:
В цій державі все – до грана –
Полетіло шкереберть, –
В наших кресах, як в савані,
Окупанти бродять п’яні…
Дожилися, вашу… честь!”
Позіхнуло наостаннє:
“Сю ніч снились партизани…
Тут лісок… за кілька верст”.

Про вірш

Драматичний поліфонічний триптих про трагічну самотність митця, спокусу конформізму та апокаліптичне розчарування в постінтелектуальному оточенні, що втратило духовну чистоту й гідність.

Історія

Твір постав у період глибоких суспільних розчарувань початку 1990-х років, коли ейфорія від здобуття незалежності зіткнулася з хижацьким диким капіталізмом, моральним релятивізмом, знеціненням культури та політичним цинізмом.

Для Бориса Олійника ця доба стала часом важкої переоцінки взаємин із колишніми соратниками по шістдесятництву та літературному процесу. Спостерігаючи стрімке перефарбовування колишніх функціонерів і колег на догідливих прислужників нової кон'юнктури («хижий виводок лисичий»), поет переживає гостру особисту трагедію відчаю й духовного відчуження.

Форма

Поезія являє собою драматичний триптих, де перша частина побудована за канонами рондоподібного рефрену (літанійної молитви) з наскрізним лейтмотивом «Затули мене крилом», написаного переважно чотиристопним хореєм.

Друга і третя частини переходять у напружену полемічну сповідь і наратив із рубаним, пульсуючим синтаксисом, де градаційні повтори («Краще... ніж...») створюють ефект безкомпромісного етичного кодексу, що контрастує з оповідною епічністю фіналу.

Як читати

У першій частині розгортається апокаліптична картина вселенського бурелому та біблійної розпусти («Содом і Гоморра», «Сатана три шістки числить»), де образ «рятівного крила» ангела-хранителя або Матері є єдиним захистом від метафізичного й морального холоду («зашпорів жорстоких»).

Друга частина звучить як внутрішній голос духу — суворий ультиматум, що вимагає абсолютного неприйняття угодовства. Метафоричний ряд («вовк серед біди» проти «лисиці на подушці», «крапка пістолета» проти «срібника митаря») продовжує шляхетну традицію шістдесятницького дисидентського максималізму, де компроміс із брехнею прирівнюється до духовної смерті.

Третя частина фіксує трагічне прозріння: повернення до отчого порогу обертається моторошною інфернальною підміною («стільки рідних лиць — і ні жодного обличчя»). Завершальна гротескно-сатирична метафора «нового вівчаря» з ратицями, що заганяє ошуканий народ до кошари, демаскує диявольську природу фальшивого патріотизму.

Теми: зрада і конформізм · самотність поета · апокаліпсис духовності · спокуса і незламність · втрата обличчя · захист роду

Усі поети