Ліра і лук
Гординський Святослав
– Що вибереш? – спитав мене Аполльо, –
Ось ліра злотострунна, осьде лук;
навчу тебе найвищого мистецтва! –
І ліру злотострунну він узявши,
торкнувся струн. Ах, то були не струни,
а соняшне проміння! Забриніли
вони не звуками, а, мов би чудом
якимсь незглибним перелиті в сяйво,
в просторім золотилися безмежжі.
Здавалось: сім гарячих смуг веселки
перепліталось барвами своїми –
могутньо, пишно, гордо, тріюмфально –
і розкривало вічну таїну
живого світла. Так з тих струн промінних,
з первісносте своєї, поставали
ті дивні звуки і плили простором...
Я чув себе піднятим вгору, вище
над гори, хмари, над самого себе;
заслуханий, я аж забув себе,
і щойно тихий голос Аполльона
збудив мене: – Що ж, володіти так
ти б не схотів над душами людськими? –
І ліру геть відклавши, лука взяв
і сіпнув тятиву: зігнувся лук
гадючим тілом і зміїним сиком
озвався, мов короткий свист меча,
що протинає вітер. Мить коротку
бринів він у страшній своїй натузі,
немов зідхаючи – все тихше, тихше,
ажзвук розплився зовсім, і настала
велика тиша вижидання, так,
неначе б серце й очі слідкували
за полетом стріли...
І мимовільно
рука моя до лука простяглася:
– Ах, дай мені ту ліру однострунну! –
сказав я Аполльонові, – і грати
навчи мене на ній! Нехай бриніння
тієї ліри звуком наймилішим
для друзів стане, а для ворогів
нехай шипить вона змією злою!
І стрілами погубними навчи
мене в серця влучати – всім, хто гіден
моєго гніву. Божеське мистецтво!
Я хочу вміти поражати гнівом
так, як колись ти посилати вмів
заразу й смерть на кораблі Атридів!
Про вірш
Неокласична поема-притча про вибір митцем між чистою гармонією краси та грізною зброєю мистецького слова, здатного карати й разити ворогів.
Історія
Твір належить до збірки «Буруни» (1936), у якій Святослав Гординський концептуально переосмислив призначення мистецтва в епоху наростання тоталітарних загроз та національного поневолення. Як один із фундаторів АНУМ та блискучий ерудит, поет вступив тут у діалог із класичною традицією, суголосною ідеям «Празької школи» про мілітаризацію духу та єдність чину й естетичної форми.
Аполлонічний міф у структурі твору постає не відірваною музейною архаїкою, а живим нервом доби, де український митець змушений трансформувати витончене естетичне споглядання у дієвий акт спротиву та національної оборони.
Форма
Твір написано білим (неримованим) п'ятистопним ямбом із переважанням жіночих клаузул, що орієнтується на високий стиль античної трагедії та ренесансної поеми. Гнучка фразова будова позначена частими анжамбеманами (перенесеннями), які уривають інтонацію й підкреслюють драматичний психологізм діалогу.
Звукова організація будується на виразному зіставленні: плинна вокалізація та лагідні сонорні асонанси при описі сонячної гри ліри змінюються різким свистячим і сичачим алітераційним ланцюгом ([с], [з], [ш], [ч]) під час опису натягування тятиви лука.
Як читати
Сюжетний стрижень поезії — міфологічний діалог ліричного героя з Аполлоном, який традиційно уособлює як світлоносного покровителя муз, так і невблаганного лучника-карателя. Ліра й лук у цьому двобої символізують дві іпостасі творчості: пантеїстичну феєрію чистої форми, що підносить людську душу над буденністю, та безжальну енергію вольового чину.
Оксюморонний образ «однострунної ліри» (лука) фіксує перехід свідомості від пасивного естетизму до наступального волюнтаризму. Герой обирає лук не з ненависті до краси, а заради вищої справедливості: його поетичне слово має стати джерелом розради для однодумців і нищівною зброєю відплати супроти кривдників.
Теми: покликання митця · неокласицизм · естетизм і вольовий чин · антична міфологія · слово як зброя