Над рікою
Гординський Святослав
Ця світла синява, у небесах розлита,
Ця зелень квітних трав, ця соковитість літа,
Що простеляється достиглістю щедрот,
Прозора далина, холодний подих вод,
Густі ліщинники на набережних схилах,
Розжарений пісок, хмаринка легкокрила,
Сліпучих променів такий розтратний жар,
Те все, що навкруги, все – створене як дар
Тобі, – впиватися і напувати тіло,
Обточувати стан, вливати пружність, силу,
Сповняти світлістю, сторадістю життя.
Очима п’ю тебе, красу твого буття,
Коли на березі, спираючись недбало,
Смаглява, золота від соняшного палу,
Лежиш, усмішкою вітаючи – кого?
З якою пристрастю до рамена твого,
Коли б ти знала це, – припав би я устами!
Але без поруху, мов оповита снами
Триваєш, віями накривши глиб очей.
А, може, вдаваний незрушний спокій цей
І вмисне, граючись, очей не підведеш ти,
Бо хочеш, потайки, щоб милував і пестив
Тебе цілунком нестримних палань
І сонцевий вогонь, і пал моїх бажань?
Про вірш
Гімн повноті тілесного буття, літній зрілості природи та пристрасному еротичному спогляданню, де краса жіночого тіла постає вершиною гармонійного світобудови.
Історія
Поезія належить до зрілого міжвоєнного періоду творчості Святослава Гординського 1930-х років і входить до збірки «Буруни» (Львів, 1936), зокрема до ліричного циклу, присвяченого повноті відчуттів сонячного півдня та тілесного розквіту. У цей час Гординський активно діє як співзасновник і лідер Асоціації незалежних українських митців (АНУМ), утверджуючи в українському культурному просторі Львова синтез модерного образотворчого мистецтва та високої версифікаційної дисципліни.
Твір органічно продовжує неокласичну лінію естетизму, притаманну галицьким інтелектуалам, для яких культ форми, пластики та аполонічної світлоносності був формою інтелектуального опору хаосу доби. У вірші виразно відчитується досвід Гординського-живописця: мотив засмаглої натурниці на березі ріки перегукується з його акварельними та олійними пленерними штудіями оголеного тіла, створеними в традиціях паризької школи.
Форма
Твір написано п'ятистопним та шестистопним ямбом із цезурою (олександрійським віршем), зорганізованим у форму суцільного астрофічного монологу-дифірамба із суміжним (парним) римуванням AABBCC...
У клаузулах чергуються жіночі та чоловічі рими (розлита / літа, щедрот / вод, схилах / легкокрила). Ритм гнучкий, уповільнений численними інтонаційними паузами, анжамбеманами та нанизуванням однорідних членів речення. Фоніку насичено голосними «о», «а» (асонанси літнього тепла й простору) та сонорними «р», «л», «н» (алітерації, що передають дзюрчання води й шелест ліщини).
Як читати
Образна система твору розгортається від панорамного пленерного краєвиду (синява неба, зелень трав, холодна річкова вода, розжарений пісок) до фокусування на солярно-тілесному образі коханої. Природа тут не просто тло, а щедрий дар, призначений наснажувати людське тіло. Ліричний герой сприймає світ передовсім зором художника («Очима п’ю тебе»), фіксуючи колористичні контрасти золотої засмаги («смаглява, золота від соняшного палу») та тінистого спокою річкового берега.
Композиція будується на наростанні внутрішнього драматизму й чуттєвої напруги: від безтурботної радості споглядання ліричний суб'єкт переходить до пристрасного імпульсу («припав би я устами!»), який одразу ж тамується стриманою неокласичною пластикою. Спляча або удавано нерухома жінка постає античною німфою, що грається із бажанням спостерігача. Фінал залишається відкритим, втілюючи вічну віталістичну загадку жіночності, де сонячний пломінь природи зливається з жаром людського еросу.
Теми: інтимна лірика · неокласицизм · віталізм · пейзажна лірика · культ краси · естетизм