Невгамовність
Гординський Святослав
Клякни при джерелі своєї туги
І пий її, невичерпної, струм,
Впадуть високі, хмаролетні смуги
Минулих днів на твій кленовий сум.
І ти, вповитий тінявою синню,
Тоді покинеш непотрібний гнів
І всю тривогу нерозважних днів
Даси своєму мудрому терпінню.
З минулого усі свої діла,
Хвилини всі, розгублені в тривозі,
Те все, що ти, схотівши, подолав
І те, що ти покинув по дорозі,
Згадаєш ти, збереш усе в одно,
Із дна глибин порушених покличеш,
І кожне слово, сказане давно,
Повернеться, тобі загляне в вічі,
І спогади, розвіяні, мов дим,
До тебе знов із забуття прилинуть,
Отруйний жаль з докором мовчазним,
Брестимуть за тобою безупину;
Пристануть рядом дні твої, бліді,
Мовчанням будуть їх уста затяті,
І перед ними зважиш ти плоди,
Що маєш їх, і що їх міг ти мати:
Тремтіти буде скована душа,
Жорстока буде туга та, нестерпна,
За всім, за чим колись ти вирушав,
По що сягав, та до дна не дочерпав,
За втіх вино, яке ти жадно пив,
І відсував, щоб по нове сягнути,
За смілість дум, жадань твоїх і слів,
Безумних мрій, погашених, забутих.
За все, що брав собі ти щедро сам
І прагнув ще, нічим незадовільний,
Ще уст – твоїм пожадливим устам,
Ще простору – твоїм легеням сильним,
Нових тривог, великих хвилювань,
Душі твоїй поривів хуртовинних,
І захватів, і гіркости оман,
Осяяних упоєнням хвилинним...
Схвильований, оглянешся назад,
Де сам себе ти щедро розгубляв так,
І враз думки лякливо затремтять:
Чи ж досить ще залишиться на завтра,
Чи вистане ще міці та жаги
Прийдешнє дочервона розогнити
І бути все поривним і тугим,
Як буйнодухий, невгамовний вітер?
Отак своє проглянеш ти життя
І дні твої на терезах повиснуть:
Повстанеш – сам нещадний свій суддя,
Та приймеш ти з усмішкою свій присуд.
Лиш серце, серце стиснеш ти строгіш –
Хай, досвідом терпінь своїх багате,
Воно вже більш так щедро, як давніш,
Скарбів своїх безтямно не розтратить!
Про вірш
Глибокий медитативний автопортрет творчої душі, охопленої фаустівським прагненням пізнати повноту буття. Твір досліджує конфлікт між самозаглибленим спокоєм досвіду та невгасимою жагою нових пристрастей.
Історія
Вірш характерний для зрілої лірики Святослава Гординського 1930-х років (періоду збірок «Буруни» та «Слова на камінні»), де на зміну суто урбаністичним експериментам ранньої молодості приходить глибока філософська рефлексія над покликанням митця і природою внутрішнього творчого неспокою.
Як активний діяч Асоціації Незалежних Українських Мистців (АНУМ), Гординський прагнув гармонійного поєднання високої форми та нестримної творчої експресії. Вірш відображає індивідуальну драму ренесансно обдарованої особистості, яка озирається на пройдений шлях і болісно зважує ціну невичерпного життєвого горіння.
Форма
Твір написано п'ятистопним ямбом із класичним перехресним римуванням (AbAb), що поєднує жіночі та чоловічі повнозвучні клаузули. Ритм вирізняється плавною, розважливою пластикою з виразними цезурами та синтаксичними переносами (анжамбеманами), що передають напружений рух рефлексуючої думки.
Звуковий лад ґрунтується на м'яких мелодійних асонансах ([у], [і], [о]) у поєднанні з переливами сонорних приголосних ([л], [н], [м], [р]), створюючи ефект медитативної тиші («тінявою синню», «мудрому терпінню», «хмаролетні смуги»), яка поступово наростає до драматичного фінального звучання.
Як читати
Поетичний рух розпочинається закликом до ритуального самозанурення: колінопреклоніння перед джерелом власної туги символізує очищення й готовність поглянути у вічі минулому. Метафоричні образи «хмаролетних смуг» та «кленового суму» надають сповіді шляхетної елегійності, де «тінява синь» постає колірним знаком мудрого примирення з плином часу.
Далі ліричний сюжет розвивається через детальний аналітичний перегляд усього життєвого набутку: приховані образи, нездійснені наміри, забуті слова оживають і дивляться в очі героєві безмовним докором. Гординський тонко схоплює психологію творчого максималізму — нестерпну тугу не за тим, що втрачено, а за тим, що «до дна не дочерпано», за непогамованим апетитом до простору, почуттів і сміливих осяянь.
У розв'язці споглядальний спокій поступається місцем первісній «невгамовності» — тривожному страху вичерпатися раніше, ніж буде пройдено весь шлях. Фаустівський голод за новими бурями й бажання «прийдешнє дочервона розогнити» утверджують життєлюбний неоромантичний пафос, де повнота існування вимірюється виключно здатністю горіти без останку.
Теми: філософська лірика · психологія творчості · самопізнання · неокласицизм · пам'ять і час · життєва енергія