З "Книги Скитальця"
Гординський Святослав
Прокинулися всі ми окрадені,
Без рідних, дому. Горе нам, зрадженим,
Нам, обеззброєним підступно
Воїнам Правди, жадібним волі!
Нас голос кликав. Ніч не жахала нас.
Аж мить прийшла та: в бурях узріли ми –
Вогонь священний Прометея
Згас, і серця огорнула темінь.
З віків забутих, у підсвідомості,
Виття озвалось. Душі зв’ялило нам
Гарчання хиже, вовкулаче:
Знову пустиня розкрила пащу.
На бій останній вийшли герої. Бив
Їх, непокірних, час, щоб скорити. Вже
Не повернулися з виправи –
Крик бойовий їх замовк у хузі.
Кругом руїна, дике пустарище...
Вбогі вигнанці, юрби ізгоїв ми.
Лишень ідея ще нам світить,
Віра ще кличе: не піддавайся!
В усе бо в світі, все найдорожчеє,
Могли навік ми гірко зневіритись –
У Правду, в Бога і в Людину,
Лиш в Україну ще вірим твердо.
В чужі країни, в землі безрадісні,
Її з собою винесем, зранену,
Вогнисту мрію, що її ми
Кров’ю своєю споїли щедро.
Про вірш
Сповнена трагізму й стоїчної сили поема вигнанців, яка осмислює крах національної державності та проголошує непохитну віру в зранену Україну єдиним абсолютом еміграції.
Історія
Поезія належить до повоєнного періоду творчості Святослава Гординського, коли він опинився в таборах для переміщених осіб (DP-таборах) у Німеччині перед остаточною еміграцією до США. Вона репрезентує трагічний досвід другої хвилі української політичної еміграції, яка втратила батьківщину внаслідок наступу радянського тоталітаризму після Другої світової війни.
Цикл «Книга Скитальця» став художнім маніфестом вигнанців, змушених шукати прихистку на чужині, проте об'єднаних непохитним обов'язком зберегти спадкоємність визвольної боротьби та самобутню національну культуру поза межами окупованого краю.
Форма
Твір написано білим антикізованим віршем, що орієнтується на традицію сапфічної чи алкеєвої строфи з чергуванням дактилічних та хореїчних рухів без кінцевої рими. Така строфіка увиразнює монументальність мовлення й споріднює монолог із давньогрецькою хоровою декламацією.
Звукопис ґрунтується на гучних, трагічно забарвлених голосних [о], [у], [а] та важких алітераціях губних і дрижачих приголосних ([р], [в], [б], [п]), що передають атмосферу зради, вовчого виття стихій та глухого відчаю поразки.
Як читати
Образна система твору побудована на глибоких культурно-історичних архетипах. Образ згаслого Прометеєвого вогню метафоризує падіння надій на відродження вільної держави, а архаїчне «гарчання хиже, вовкулаче» та «паща пустині» втілюють інфернальний тиск антигуманної тоталітарної темряви.
Попри тотальне спустошення («кругом руїна, дике пустарище») та кризу універсальних світоглядних орієнтирів (втрату віри в гуманістичні ілюзії, Бога й Людину), у творі викристалізовується єдина непорушна догма: жертовна віра в Україну. Вона постає як одухотворена «вогниста мрія», винесена вигнанцями у виснажливе паломництво чужиною.
Теми: еміграція та скитальщина · трагедія втрати батьківщини · неокласицизм · жертовність і вірність · патріотичний обов'язок