Глянь їй в очі! — Пишні вії,
Мов озера, обгорнули,
Де блищать живі надії,
Де страждання потонули.
Глянь їй в очі! — Наче в морі,
В широтах багатоводних,
Огоньки — небесні зорі
Загорілися в безоднях.
Глянь їй в очі! — Таємнича
Згага щастя, згага волі
В їх розлита, і обличчя
Сяє в дивнім ореолі.
То красою в дивні очі
Провелися паралелі
І холодної півночі,
І південної пустелі.
1909
Експресивний романсовий гімн жіночій красі, в якій поєдналися стихійна пристрасть, порив до волі та полярні космічні протилежності. Твір сповнений світлої естетизації погляду та життєствердного неоромантичного пафосу.
Вірш написано 1909 року в період творчого злету Григорія Чупринки, коли поет після буремних подій революції 1905–1907 років і тюремних ув'язнень активно шукав нові естетичні орієнтири в царині модернізму. Твір увійшов до його ранніх збірок («Огнецвіт» / «Метеор»), які засвідчили появу самобутнього неоромантика з виразною символістською оптикою.
Для поетичного світу Чупринки цього часу притаманний синтез романтичного культу прекрасної дами з психологічною напругою та культом внутрішньої свободи: жіночий погляд виступає не просто об'єктом естетичного милування, а сакральним простором душевного визволення.
Твір написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул (перехресне римування AbAb). Виразна анафора-рефрен («Глянь їй в очі!..») структурує строфіку вірша, надаючи йому наспівно-романсового, декламаційно-наказового ритму.
Ритмомелодика підпорядкована принципу музичного наростання: відкриті голосні, алітерації плавних сонорних та чергування синтаксичних пауз створюють ефект хвилеподібного розгортання ліричної емоції.
Центральним художнім фокусом поезії є очі коханої, розгорнуті в багатовимірну просторову метафору: пишні вії порівнюються з озерними берегами, що ховають у глибині переплавлені страждання та відроджені надії. Образ очей поступово розширюється від замкненого мікрокосму озера до неозорого «багатоводного моря» з підводними глибинами й зоряними спалахами, де безодня набуває очисного, небесного статусу.
Особливої ваги набуває мотив «згаги щастя, згаги волі», що вивищує інтимну лірику Чупринки над салонною традицією: краса жінки промениться екстатичним ореолом духовного прагнення. Фінальна строфа зводить протилежності буття в гармонійну єдність через оксюморонне поєднання «холодної півночі» та «південної пустелі», перетворюючи жіночий образ на універсальний символ космічної гармонії.
Теми: інтимна лірика · культ жіночої краси · жага волі · неоромантизм · гармонія стихій