Вітер шалий, ніби п'яний,
Розігнав, розбив тумани,
Збив, підняв до небосхилу
Хмари пилу.
Проти шалу, проти сили
Буйно сосни зашуміли,
Сколихнулися дуби;
Вітер злий, несамовитий,
Розлютований, сердитий
Свище, грає,
Заклинає:
— Не виходь на бій, слабий!..—
Знаю, бачу
Буйну вдачу,
Що бажає грому, блиску!
— Ти ж не даром, вітре дивний,
Прилітав на степ мій рівний
І гойдав мою колиску!..
Експресивний маніфест бунту, стихійної снаги та войовничого виклику, де шалений вітер постає спорідненою душею ліричного героя. Твір наповнений вольовим, життєствердним пафосом боротьби, гартування сили та зневаги до слабкості й пасивності.
Поезія постала в атмосфері передгрозових суспільно-політичних зрушень 1910-х років, коли в українському модернізмі визрівав культ волюнтаризму, сили та дієвого чину. Чупринка, з його вродженою бунтарською натурою і непримиренністю до міщанського скніння, втілював тип поета-борця, що згодом закономірно привело його до лав антибільшовицького підпілля.
Образ вітру як революційної, очисної стихії перегукується із закличною лірикою доби, проте в Чупринки він набуває екзистенційного та кровного змісту: вітер рідного степу виступає міфічним вихователем незламного національного й особистісного характеру.
Вірш написано чотиристопним хореєм із майстерними варіаціями довжини рядків (усіченнями до двостопних формул), що передає рвучкі пориви буревію, його нерівномірну, хаотичну динаміку. Застосовано парне та кільцеве римування з чергуванням відкритих і закритих клаузул.
Фоніка вірша вирізняється жорсткими, суворими звуковими сполуками (скупчення шиплячих, вибухових та сонорних [р], [д], [б], [п], [х]), які акустично матеріалізують гул розлюченої негоди, тріск гілля і свист вітрогону.
Вітер у тексті антропоморфізований як первісна, титанічна стихія («шалий, ніби п'яний», «злий, несамовитий, розлютований, сердитий»). Він руйнує застій, розбиває задушливі тумани й жбурляє пил до небес, змушуючи вікові дуби та сосни здригатися перед його міццю. Діалогічна репліка вітру («Не виходь на бій, слабий!..») слугує суворим екзистенційним імперативом: право на буття має лише той, хто готовий протистояти випробуванням.
Фінал поезії розкриває генетичну єдність героя і стихії: ліричне «я» впізнає у вітрові не ворога, а первородного побратима й наставника («Ти ж не даром, вітре дивний, / Прилітав на степ мій рівний / І гойдав мою колиску!..»). Бунтівний дух поета вигодуваний самим подихом вільного українського степу, що робить його вразливим до поклику битви і глухим до страху.
Теми: стихія бунту · культ сили · духовне гартування · вільний степ · неоромантичний порив · екзистенційний виклик