А те, що живий, — серед ночі засвідчує страх...
Ігор Римарук
А те, що живий, — серед ночі засвідчує страх.
Розбитий, мов пам'ятник, бачиш у снах однооких:
останнє кохання тремтить на підземних вітрах
і вірші останні стоять — як форелі в потоках.
І знов, осідлавши комету (чи, пак, помело),
зникає епоха (чи, мовлено, тисячоліття).
Навіщо нам третя? Вже дві пишногрудих було,
а прийде — якась вертихвістка, німфетка, Лоліта!..
Вона не зазнає болотяних навіть Лукроз:
обшарпаним страхом остання Лукроза накрилась.
Неначе склоріз, обтинає нам пам'ять склероз.
Тому — на Голготу юрбою: мов півчі на крилос.
І що залишилось? Доцмулити вистиглий чай,
поставити вірш — як свічу незабутому предку,
махнути рукою кометі ( й на неї): прощай! —
і хоч позирнути... хоч оком одним... на німфетку...
Про вірш
Нічна екзистенційна сповідь, де нічний страх і судомне серцебиття стають єдиним беззаперечним доказом того, що людина ще жива серед мертвого світу.
Історія
Твір створено в період загострення особистої та творчої кризи поета, спричиненої відчуттям задухи в пострадянському соціумі.
Римарук торкається феномену нічного неспокою як особливого стану прозріння й перевірки душі на справжність.
Форма
Вільний вірш із рваним, синкопованим синтаксисом, де довгі фрази раптово обриваються короткими ударами слів.
Експресивний звукопис, побудований на приголосних тр, ш, х, з, що передають дрож і спазм страху.
Як читати
Страх тут виступає не ганебною слабкістю, а останнім нервом чутливості, який свідчить про збереження живої душі під ударами цинічної дійсності.
Ніч знімає всі денні соціальні ролі, залишаючи людину віч-на-віч із власною смертністю та метафізичною відповідальністю.
Переживання цього страху стає парадоксальним актом внутрішнього воскресіння: відчувати біль означає не бути мертвим манекеном.
Теми: нічний страх · екзистенційне прозріння · свідчення життя · самотність уночі · поетика болю