Вже не стачить старих підошов,
але й путь недалечка.
Ось, неборе, і ти підійшов
до свого Берестечка.
У городі — одні пирії,
понад городом — хмари.
Повтікали із бою свої,
а казали — татари...
При паркані — лише жалива,
при душі — порожнеча...
Може, ці сиворунні слова —
тільки шкура овеча?
Може, ікла іще не тупі,
не урвалась вервечка,
і лише бракувало тобі
для душі — Берестечка?
Лаконічна драматична притча про стоптані підошви земного мандрівника, перед яким відкривається остання коротка путь до фатальної межі.
Твір належить до циклу придорожніх медитацій Римарука, де мандрівка виступає метафорою людського життя від народження до тризни.
У тексті відчутні мотиви пізньої творчості Сковороди та біблійної книги Проповідника (Екклезіаста).
Чотиристопний амфібрахій із перехресним римуванням, чий ритм передає сповільнені, важкі кроки стомленого подорожнього.
Лапідарний стиль із граничною смисловою концентрацією кожного слова.
Зношені підошви черевиків матеріалізують фізичне вичерпання життєвих сил мандрівника, який обійшов безліч доріг.
Парадокс полягає в тому, що коли сили добігають кінця, сама путь до фіналу виявляється зовсім недалекою й невідворотною.
Поет дивиться в обличчя небуттю без страху, приймаючи закінчення земної мандрівки як природний і мудрий закон всесвіту.
Теми: земна мандрівка · вичерпання сил · сковородинські мотиви · наближення межі · філософська лаконічність