(Тарасові Федюку)
Здається, так було одвіку:
глухий паркан... руда трава...
І знову, мов земля об віко,
об душу стукотять слова.
Скрегочуть заступи — допоки
заходить сонце, — а вночі
циганитимуть сни на спокій,
як на півлітру копачі.
Вітри в далечині порожній
шкребуть кущем, немов ключем,
а випадковий подорожній
ворота підпира плечем.
Блукає іскорка в цигарці,
над очі вечір нависа...
Сухим окрайчиком на чарці
лежать на водах небеса.
Елегійне послання побратимові Тарасу Федюку про вічність глухих парканів, темних вікон і самітності, яку двоє поетів долають спільним мовчанням і віршем.
Присвячено одеському поету Тарасу Федюку, одному з найближчих друзів Римарука у середовищі Асоціації українських письменників.
Вірш відображає відчуття затиснутості митців у задушливому провінційному побуті перехідної доби 1990-х.
П'ятистопний ямб із перехресним римуванням, спокійний, розмірений, сповнений глибокої внутрішньої цезури.
Тон дружньої сповіді без зовнішньої риторики та декларативності.
Глухий паркан і темрява за вікном виростають до онтологічних констант українського буття, де відчуження здається одвічним.
Проте розділений із другом тягар самотності перетворюється на джерело духовної витримки й творчої солідарності.
Вірш стверджує цінність тихого поетичного братерства, яке виявляється міцнішим за будь-які історичні шторми й політичні розчарування.
Теми: поетичне братерство · присвята Тарасу Федюку · глухий паркан буття · самотність і дружба · елегійний спокій