Гiмн
Іван Франко
Вiчний революцйонер –
Дух, що тiло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Вiн живе, вiн ще не вмер.
Нi попiвськiї тортури,
Нi тюремнi царськi мури,
Анi вiйська муштрованi,
Ні гармати лаштованi,
Нi шпiонське ремесло
В грiб його ще не звело.
Вiн не вмер, вiн ще живе!
Хоч вiд тисяч лiт родився,
Та аж вчора розповився
I о власнiй силi йде.
I простується, мiцнiє,
I спiшить туди, де днiє;
Словом сильним, мов трубою
Мiлiони зве з собою,-
Мiлiони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрiзь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремiсницьких,
По мiсцях недолi й слiз.
I де тiльки вiн роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя.
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собi,
Кращу долю в боротьбi.
Вiчний революцйонер –
Дух, наука, думка, воля –
Не уступить пiтьмi поля.
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
I де в свiтi тая сила,
Щоб в бiгу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
Про вірш
Програмний маніфест українського та загальнолюдського визвольного руху, що стверджує непереможність невпинного поступу людського духу, науки й вільної думки.
Історія
«Гімн» («Вічний революціонер») постав у травні 1880 року після другого арешту письменника, коли австрійська влада намагалася зламати волю молодого соціаліста у вогкій коломийській в'язниці.
Твір відкриває першу поетичну збірку поета «З вершин і низин» (1887), де посідає місце заспіву та ідейного дороговказу для цілого покоління української інтелігенції.
Пізніше Микола Лисенко створив на ці слова величну хорову композицію (1905), що перетворила вірш на справжній національний революційний гімн під час революційних подій 1905–1907 років.
Форма
Твір написано чотиристопним хореєм із чітким енергійним маршовим ритмом, чоловічими й жіночими римами, що створюють карбувальний ораторський рух.
Поетика побудована на потужних градаціях, антитезах (пітьма — світанок, кайдани — вільний дух) та анафоричних запереченнях («Ні попівськії тортури, ні тюремні царські мури...»).
Як читати
Центральний образ «Вічного революціонера» — це не конкретний бунтівник чи партійний діяч, а всеосяжний колективний дух людства, що поєднує розум, невпинний науковий пошук і прагнення соціальної справедливості.
Франко простежує еволюцію людської свідомості від найдавніших тисячоліть темряви до сучасного усвідомленого опору, де ключову роль відіграє освіта селянських і робітничих мас у «курних хатах мужицьких».
Фінал поезії звучить як апофеоз історичного оптимізму: жодна реакційна сила імперій не здатна зупинити лавину прогресу й загасити день нової доби людської гідності.
Теми: вічний революціонер · непереможність поступу · боротьба проти деспотії · наука і просвіта · соціальна справедливість