Каменярі

Іван Франко

Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
I я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.

У кожного чоло життя i жаль порили,
I в оцi кожного горить любовi жар,
I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
I плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
“Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить”.

I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
I тисяч молотiв о камiнь загуло,
I в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
I п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб’єм її та вирiвняєм всюди,
Як нашi костi тут пiд нею зогниють.

Та слави людської зовсiм ми не бажали,
Бо не герої ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.

I всi ми вiрили, що своїми руками
Розiб’ємо скалу, роздробимо гранiт,
Що кров’ю власною i власними кiстками
Твердий змуруємо гостинець i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт.

I знали ми, що там далеко десь у свiтi,
Який ми кинули для працi, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,
I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.

Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
I серце рвалося, i груди жаль стискав;
Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
I молота нiхто iз рук не випускав.

Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,
I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.

Про вірш

Гімн титанічної праці заради майбутнього: образ закованих рабів, які розбивають гранітну скелю, пробиваючи шлях до світла прийдешнім поколінням.

Історія

Франко написав цей вірш у травні 1878 року у Львові незабаром після виснажливого дев'ятимісячного тюремного ув'язнення за соціалістичну пропаганду.

Тюрма не зламала молодого мислителя: навпаки, вона зміцнила його віру в необхідність важкої, щоденної праці з пробудження заляканого галицького суспільства.

Образ «Каменяра» став особистим довічним символом і псевдонімом самого Івана Франка, викарбуваним на його надгробку на Личаківському цвинтарі у Львові.

Форма

Ритмічний шестистопний ямб із парним і перехресним римуванням створює важку, невблаганну музику ударів залізних молотів об граніт.

Скеля, залізні ланцюги та залізний молот у руках утворюють монументальний алегоричний трикутник боротьби людини проти відсталості.

Як читати

Каменярі чітко усвідомлюють, що самі не побачать нового вільного світу й поляжуть кістками на шляху: «Ми не титани, ні, ми діти свого віку... але ми камінь б'єм».

Це філософія усвідомленої самопожертви: справжній прогрес твориться не гучними промовами, а невтомною чорною працею першопрохідців.

Текст надихав покоління українських діячів і сьогодні сприймається як приклад незламної щоденної роботи заради держави.

Теми: лупайте сю скалу · каменярська праця · жертовність першопрохідців · пробивання шляху · віра в майбутнє

Усі поети