Молодому другові
Іван Франко
Чом головку ти схилив додолу,
Спер на ручку скрань ту мармурову,
А очима в далі десь блукаєш,
Наче в далі доленьки шукаєш?
Що завис на тобі сутінь суму?
Що задумавсь, молоденький друже?
Ой, не думай, голубе, ту думу,
Бо та дума зрадливая дуже!
Зразу сяє, мов сонце весною,
Наливає світ увесь красою
І чарує твоє серце й очі,
Наче любка у весільнім строю,
Наче зірка моргає з дна ночі,
Наче пчілка мід з квіток громадить;
Та як того меду покуштуєш,
Жар незнаний в серденьку почуєш,
І тоді вона тебе ізрадить!
Сонця блиски на дрібки розщипле,
Зорі в бездну темную розсипле,
В цвітів барві вкаже страсть кипучу,
В птахів піснях вкаже зойк розпуки,
У погоді вкаже скриту тучу,
У розкоші вкаже скриті муки,
В кождій перлі на красавиць шиї
Вкаже зсілі нещасливих сльози, –
І твої всі втіхи молодії
Мов мороз нещадний поморозить.
Ох, і зблідне щічка та рум’яна,
А чоло, що добра доля зрана
Цілувала, стратить блиск слоновий
І пооресь зморщинами живо,
А твій взір свобідний, лазуровий
Потемніє – самому на диво.
Бо важкий, колючий шлях розуму,
Кождий крок щемить у серці, друже!
Ей, не думай, голубе, ту думу,
Бо та дума зрадливая дуже!
1883
Про вірш
Мудре й зворушливе напучення юному побратимові про підступність безплідного смутку та необхідність спрямувати романтичні мрії в річище корисної праці.
Історія
У 1880-х роках у середовищі галицької гімназійної та студентської молоді набули поширення настрої розчарування, романтичної нудьги й байронічного песимізму, спричинені задушливою атмосферою провінційного життя та реакцією австрійської влади.
Франко, перебуваючи в розквіті творчих і публіцистичних сил, постійно опікувався молодим поколінням, прагнучи вберегти юнацтво від самотності та виховувати з них свідомих діячів національного відродження.
Форма
Чотиристопний хорей із гнучким чергуванням римувань. Мелодійна, напівпісенна інтонація поступово переходить від елегійного співчуття до палкого ораторського заклику.
Як читати
Франко майстерно змальовує стан юнацької меланхолії: задумливий погляд у далечінь, сперта на руку скрань, полон облудних марень. Проте поет застерігає: мрія, що відриває людину від дійсності, з часом перетворюється на отруйну химеру, яка спустошує душу.
Образ красивої «думи» порівнюється із золототканою павутиною, що сковує сили молодого борця. Єдині ліки проти зневіри — розірвати коло замкненого індивідуалізму й віддати свій запал тим, хто потерпає від злиднів і неволі.
Поезія утверджує франківський культ активної любові до ближнього, протиставляючи егоїстичній скорботі радість колективного творення кращого майбутнього.
Теми: напучення молоді · небезпека зневіри · романтичні ілюзії · дієва любов · суспільна праця