Не люди наші вороги,
Хоч люди гонять нас, і судять,
І запирають до тюрми,
І висмівають нас, і гудять.
Бо люди що? Каміння те,
Котре, розбурхана весною,
Валами котить і несе
Ріка розлитая з собою.
Не в людях зло, а в путах тих,
Котрі незримими вузлами
Скрутили сильних і слабих
З їх мукою і їх ділами.
Мов Лаокоон серед змій,
Так люд увесь в тих путах в’ється…
Ох, і коли ж той скрут страшний
На тілі велетня порветься?
9 апреля 1880
Глибокий гуманістичний роздум про те, що справжнім ворогом є не засліплені люди, а невидимі соціальні пута, які перетворили людство на страдаючого Лаокоона.
Датовано 9 квітня 1880 року, вірш створено в камері коломийського суду під враженням від спілкування з тюремними наглядачами та суддями.
Замість особистої ненависті до виконавців репресивної волі імперії, Франко продемонстрував надзвичайну філософську зрілість, аналізуючи системну природу суспільного зла.
Поезія належить до перлин циклу «Нічні думи» збірки «З вершин і низин», підносячи соціальну критику до рівня античної трагедії.
Чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих римованих клаузул (абаб), що рухається стриманою, медитативною ходою.
Використання монументального античного міфологічного образу змій Лаокоона створює потужний візуальний та емблематичний центр поезії.
Люди, які кидають борців до в'язниць і глумляться над ними, уподібнюються камінню, яке сліпо котить весняна повідь: вони самі є жертвами системи, а не її першопричиною.
Справжнє зло — це незримі інституційні та ментальні кайдани, забобони, майнова нерівність і деспотизм, що обплутали і катів, і їхніх жертв.
Порівняння людства з гігантом Лаокооном, охопленим смертоносними гадюками, завершується палким очікуванням моменту, коли велетень розірве ці пута силою своєї свідомості.
Теми: Лаокоон і пута зла · гуманізм і всепрощення · природа соціального гніту · античні алегорії · визволення велетня-народу