«Не покидай мене, пекучий болю…»
Іван Франко
Не покидай мене, пекучий болю,
Не покидай, важкая думо-муко
Над людським горем, людською журбою!
Рви серце в мні, бліда журо-марюко,
Не дай заснуть в постелі безучастя –
Не покидай мене, гриже-гадюко!
Не дай живому в домовину класться,
Не дай подумать ані на хвилину
Про власну радість і про власне щастя,
Докіль круг мене міліони гинуть,
Мов та трава схне літом під косою,
І від колиски аж по домовину
Жиють з бідою, наче брат з сестрою, –
Докіль життя тяжким нас давить валом,
На пні ламає силою страшною,
Докіль ще недосяглим ідеалом
Для міліонів ситість, тепла хата, –
Докіль на лицях сльози, ніби ралом,
Борозди риють, доки зимна крата
Тюремна руки путає робучі,
Мруть з голоду бездомні сиротята,
Пишаються під небом ті блискучі
Гнізда розпусти, зопсуття й обмани
І світ заражують, докіль могучі
«Стовпи» отруту ллють в народні рани,
Думки кують, для прихоті своєї
Люд трупом стелють люті тамерлани!
Ох, загніздись на дні душі моєї,
Важкая думо! Сильними кліщами
Стискай те серце, скоро б від твоєї
Схибнув я стежки! Ночами і днями
Шепчи над вухом: «Ти слуга нещасних!
Працюй для них словами і руками
Без бажань власних, без вдоволень власних»!
28 ноября 1883
Про вірш
Пристрасна молитва-клятва митця, який благає не позбавляти його болю за народне горе, аби не спокуситися міщанським щастям і спокоєм.
Історія
Вірш написаний 28 листопада 1883 року у Львові під час активної співпраці Франка з народовськими та радикальними часописами.
У цей час перед поетом гостро стояла дилема: знайти ситий компроміс із консервативним середовищем заради спокійного життя чи залишатися безкомпромісним захисником злиденних мас.
Твір посів центральне місце в циклі «Нічні думи» («З вершин і низин»), ставши маніфестом свідомого аскетизму та служіння трудовому люду.
Форма
Вірш написаний вишуканою терциною (строфа дантівської «Божественної комедії») на основі п'ятистопного ямба, що надає монологу класичної строгості та монументальності.
Ланцюгове римування терцин (аба бвб вгв...) підкреслює невпинний, заклинальний рух поетичної присяги.
Як читати
Біль за людське горе осмислюється поетом не як кара, а як благословення й охоронний оберіг, що не дозволяє заснути 'в постелі безучастя'.
Перед очима ліричного героя розгортається панорама соціального пекла Галичини: виснажені діти, голодні сироти, тюремні грати та хижі володарі-тамерлани, які будують свій добробут на сльозах мільйонів.
Фінал поезії звучить як категоричний імператив: бути слугою нещасних без огляду на власні бажання і втіхи, перетворюючи літературу на дієвий інструмент емансипації.
Теми: служіння знедоленим · відмова від егоїзму · соціальне пекло · терцини Франка · громадянська присяга