Не винен я тому, що сумно співаю,
Брати мої!
Що слово до слова нескладно складаю –
Простіть мені!
Не радість їх родить, не втіха їх плодить,
Не гра пуста,
А в хвилях недолі, задуми тяжкої
Самі уста
Їх шепчуть, безсонний робітник заклятий
Склада їх – сум;
Моя-бо й народна неволя – то мати
Тих скорбних дум.
9 мая 1880
Щире виправдання поета перед братами за сумний тон і нескладність своїх пісень, народжених не задля забави, а серед важкої праці та недолі.
Поезія належить до циклу «Скорбні пісні» у збірці «З вершин і низин», створена під час арешту або одразу після нього в 1880 році.
Франко звертається до читачів і побратимів, які дорікали йому за брак естетичної вишуканості та надмірну скорботність віршів.
Твір є важливим естетичним маніфестом реалізму, що стверджує первинність життєвої правди над штучними нормами салонної версифікації.
Написаний амфібрахієм мішаної стопності з переривчастими короткими рядками, що надає звучанню схвильованої, сповідальної розмовної інтонації.
Побудований у формі прямого діалогу-звернення («Брати мої!», «Простіть мені!»), що створює атмосферу довірливої розмови з однодумцями.
Франко рішуче відкидає розуміння поезії як безтурботної забави чи естетичної гри: його слова народжені в темряві безсонних ночей і тяжкої праці.
Поет порівнює себе із заклятим трудівником, чиї вуста шепочуть вірші мимоволі, мов виривається зітхання з перевтомлених грудей.
Це гірке й горде ствердження гідності народного співця, чий голос є відлунням народного страждання, а не замовним солодкомовним співом для багатіїв.
Теми: сповідь поета · правда творчості · поезія як праця · скорботна пісня · єдність із народом