Не знаю, що мене до тебе тягне
Іван Франко
Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне
І в груді щось метушиться, немов
Давно забута згадка піль зелених,
Весни і квітів, – молода любов
З обійм виходить гробових, студених.
Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вирвався з тюрми на світ;
Таким веселим, щирим і лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.
І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твоє лице тривожно так гляджу, –
Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.
Якби ти слово прорекла мені,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серці щось порвалось би на дні,
З очей би сліз потік полявся рвучий.
Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
І приязнь мусила б нам надокучить,
В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,
Роздільно нам прийдеться і вмирать.
Припадком лиш не раз тебе видаю,
На мене ж, певно, й не зирнула ти;
Та прецінь аж у гріб мені – се знаю –
Лице твоє прийдеться донести.
Про вірш
Глибокий ліричний монолог про незбагненне містичне тяжіння до незнайомки, що будить у закатованій душі спогад про весну, чисту юність і свободу.
Історія
Твір входить до «Першого жмутка» збірки «Зів'яле листя» (1896), розкриваючи зародження фатальної пристрасті.
Написаний у період розквіту зрілої поетичної майстерності Франка, коли він досліджував ірраціональні глибини підсвідомого та приховані імпульси людської психіки.
Образ коханої тут постає майже містичною рятівною силою, здатною на мить визволити знеможеного суспільною боротьбою поета з духовної в'язниці.
Форма
Написаний п'ятистопним ямбом із чергуванням охопного та перехресного римування, що надає монологу плавного роздумливого дихання.
Композиція рухається від подиву перед загадкою власного серця до трагічного усвідомлення неминучості вічної розлуки аж до самої могили.
Як читати
Ліричний герой сам не може раціонально пояснити чари, які приковують його погляд: погляд на обличчя жінки оновлює його душу подібно до виходу арештанта з темної тюрми на сонячний світ.
Трагізм поезії криється в соціальній та життєвій дистанції: «Не знаємось, ні брат я твій, ні сват...», поет розуміє, що їхні життєві орбіти ніколи не перетнуться в реальному шлюбі чи дружбі.
Кульмінація вірша стверджує безсмертя цього ідеального образу: навіть якщо жінка ніколи не погляне у відповідь, поет пронесе її світле лице крізь усе життя до самої могили.
Теми: незбагненне кохання · духовне визволення · соціальна прірва · фатальна пристрасть · пам'ять серця