Непереглядною юрбою
Ідуть за днями дні мої,
Так страшно одностайні всі,
Як олов’яні хмари ті,
Що звільна линуть надо мною.
Без діл, з закутими руками,
Без мислей деревію я,
Минає молодість моя,
Мов чиста річка степова
Безслідно гине між пісками.
Гинь, гинь, хоч жити ще не вспів,
І слід загине за тобою,
Розслизнеться, мов сніг весною, –
Лиш в серці тиск важкого болю –
Єдиний слід минувших днів.
14 марта 1880
Трагічне усвідомлення змарнованої молодості в тюремній неволі, де одноманітні дні тануть без діяння, лишаючи по собі тільки невигойний біль.
Написано 14 березня 1880 року в коломийській тюрмі, того ж дня, що й вірші «Мій раю зелений…» та «Чи олово важке пливе у моїх жилах…».
Позбавлений книг, паперу й можливості діяти, молодий Франко відчував примусову бездіяльність як найстрашнішу наругу над своїм покликанням і творчою енергією.
Цей вірш належить до найпохмуріших тюремних медитацій Франка, опублікованих згодом у циклі «Нічні думи» збірки «З вершин і низин».
Вірш складається з трьох п'ятирядкових строф, написаних чотиристопним ямбом із чергуванням чоловічих і жіночих рим за схемою абааб / аббаб.
Лексичний лад характеризується метафорами застиглості та розпаду ('олов'яні хмари', 'закуті руки', 'деревію', 'розслизнеться, мов сніг').
Образ часу постає як невблаганна 'непереглядна юрба' безликих днів, що насуваються мов важкі олов'яні хмари, позбавляючи життя індивідуального змісту й динаміки.
Порівняння молодості з чистою степовою річкою, яка безслідно губиться в пісках, символізує трагедію цілого покоління української інтелігенції, чий творчий потенціал душився імперською системою.
Єдиним матеріальним свідченням існування залишається тиск серцевого болю, що перетворює тілесне страждання на єдиний доказ життєвої суб'єктності ліричного героя.
Теми: тюремна неволя · втрачена молодість · бездіяльність як мука · руйнівна сила часу · туга і душевний біль