«Ще щебече у садочку соловій…»
Іван Франко
Ще щебече у садочку соловій
Пісню любую весноньці молодій,
Ще щебече, як віддавна щебетав,
Своїм співом весну красную вітав.
Та не так тепер в садочку, як було:
Вечір в маю, співом все село гуло,
По вулиці дівчатонька, наче рій,
На вишеньці висвистує соловій.
Не так нині, як бувало! Півсмерком
Не йдуть селом дівчатонька ходірком,
Не виводять співаночок на весь двір
Соловієві на вишеньці всупір.
Ось з роботи перемучені спішать,
Руки й ноги, мов відрубані, болять,
Не до жартів їм, сердешним, та пісень,
Лиш спочити б, наробившися весь день!
Важко якось соловію щебетать,
Важко весну, хоч як красну, зустрічать,
Голосить природи радість на весь мір,
Наче людському нещастю на докір.
А ще жаль йому й супірниць, що їх спів
По селу враз з його свистом гомонів.
Що то жде їх?.. Шлюб з нелюбом, рій дітий,
Та в’їдливая свекруха й муж лихий.
1881
Про вірш
Ностальгійно-тривожний роздум про те, як традиційна краса травневого вечора зі співом солов'я затьмарюється народним горем і безпросвітними злиднями.
Історія
Вірш входить до весняного циклу збірки «З вершин і низин» (1880), написаний у Нагуєвичах або під час тюремного заслання.
Франко піддає сумніву романтичну ідилію класичного українського села (традиційні вишневі садочки й солов'ї), показуючи, що соціальна катастрофа позбавила людей радості спілкування.
Поезія відображає масову еміграцію галичан до Америки, розорення селян лихварями та згасання народних вечорниць.
Форма
Написаний чотиристопним амфібрахієм або перехідним тонічним розміром із жіночими римами, що наслідує протяжну народну пісню.
Композиція будується на антитезі «колись» і «тепер»: ідилічний спів солов'я в минулому протистоїть теперішній гнітючій тиші вимерлого від злиднів села.
Як читати
Соловей продовжує щебетати за вічним законом природи, проте людське середовище змінилося до невпізнання: на вулицях уже не чути дівочого сміху й парубоцьких пісень.
Спів птаха більше не викликає розчулення, а звучить болючим дисонансом до безмовної трагедії народу, пригніченого податками, бідністю та горем.
Франко майстерно показує, що мистецтво не може бути глухим до суспільного страждання: чиста естетика втрачає сенс там, де голодує людина.
Теми: спів солов'я · горе селянства · руйнування ідилії · соціальний біль · галицьке село