Сипле, сипле, сипле сніг.
З неба сірої безодні
Міріадами летять
Ті метелики холодні.
Одностайні, мов жура,
Зимні, мов лихая доля,
Присипають все життя,
Всю красу лугів і поля.
Білий килим забуття,
Одубіння, отупіння
Все покрив, стискає все
До найглибшого коріння.
Сипле, сипле, сипле сніг,
Килим важче налягає…
Молодий огонь в душі
Меркне, слабне, погасає.
Елегійний шедевр інтимної лірики, де нескінченний зимовий снігопад стає метафорою замерзання надій, поховання кохання й душевної самотності.
Вірш увійшов до славетної ліричної драми Франка «Зів'яле листя» (1896), завершуючи так званий «Третій жмуток» — найтрагічнішу частину збірки, сповнену мотивів розпачу та душевного згасання.
Біографічним підґрунтям драми стало нерозділене кохання поета до Целіни Журовської (Зигмунтовської), чия холодна байдужість глибоко поранила вразливе серце митця.
Твір ознаменував вихід української поезії на вершини європейського модернізму та психологічного символізму кінця XIX століття.
Написаний чотиристопним дактилем із частими пірихіями, що створює плавний, монотонний, сповільнений ритм, який досконало передає безперервне кружляння сніжинок.
Потрійне повторення дієслова «сипле» на початку рядків виконує функцію сугестивного рефрену, заколисуючи свідомість ліричного героя в стан тихої апатії.
Образ снігу функціонує як символ всеохопного забуття, що повільно ховає під холодним білим саваном усі живі паростки почуттів, пристрасті та невимовного болю ліричного героя.
Застигання зовнішнього природного світу точно синхронізоване з внутрішнім станом поета: його серце перетворюється на крижину, втрачаючи здатність сподіватися на взаємність.
Твір вражає філософським примиренням зі смертю почуття: замість бурхливого бунту настає мовчазна медитація над крихкістю людського щастя в байдужому всесвіті.
Теми: невзаємне кохання · зимовий пейзаж · душевне згасання · самотність і туга · символізм снігу