Відцуралися люди мене!
Сей та той надійде і мине!
Тільки боязно скоса зирне…
Чи бояться ті люди мене?
Я блукаю, мов звір серед гір,
Серед шуму вулиць містових,
В серці чую слова, мов докір:
«Ти проклятий один серед них!»
Самотою ходжу я, мов блуд,
З горем в серці нестерпно важким…
Всі знайомі минають, ідуть –
Поділитися горем ні з ким.
Якби в сльози кривавії знов
Міг я все своє горе розлить,
Я би виплакав всю свою кров,
Щоб нічого з людьми не ділить.
18 ноября 1880
Глибока психологічна сповідь вигнанця, зраненого відчуженням колишніх знайомих і байдужістю суспільства після тюремного ув'язнення.
Вірш написано 18 листопада 1880 року в рідних Нагуєвичах після другого арешту та виснажливого тримісячного ув'язнення в коломийській тюрмі, куди Франка кинули за сфабрикованими звинуваченнями в соціалістичній пропаганді серед селян.
Повернувшись додому пішки під конвоєм жандарма через Дрогобич, поет зіткнувся з холодною настороженістю та відвертим саханням з боку галицького міщанства, інтелігенції та навіть давніх приятелів, які боялися скомпрометувати себе контактами з 'політичним злочинцем'.
Цей твір увійшов до знаменитого циклу «Нічні думи» збірки «З вершин і низин», ставши одним із найтрагічніших свідчень соціальної ізоляції та людської черствості, які довелося пережити молодому митцеві.
Твір побудований у формі чотиривіршів із перехресним та суміжним чергуванням рим, де домінує чотиристопний ямб із чергуванням чоловічих і жіночих клаузул.
Ритміка передає нервову ходу й переривчастий подих самотнього блукача; використання вигуків, риторичних запитань та еліпсів посилює драматичну експресію поетичного монологу.
Образ ліричного героя, який 'блукає, мов звір серед гір, серед шуму вулиць містових', підкреслює болісний розрив між індивідом і соціумом: гамірне місто виявляється безлюднішим за дикі гори.
Почуття відчуження межує з біблійним мотивом каїнової печаті та прокляття, однак замість озлоблення Франко демонструє непересічну моральну велич: він готовий виплакати власну кров до краплі, аби лише не мати нічого спільного з лицемірним натовпом.
Вірш утверджує трагічну, але непохитну внутрішню автономію митця, здатного переплавити суспільний остракізм на джерело духовної сили та безкомпромісного творчого покликання.
Теми: самотність і відчуження · суспільний остракізм · тюремні рефлексії · біль нерозуміння · непохитність духу