Вій, вітре, горою
Над сею тюрмою,
Заплач надо мною,
Як рідний, як брат!
Розвій ті надії
Злудні, хоч яркії,
Що серце, мов змії,
Гризуть і палять!
Зморозь кров кипучу!
Невсипну, пекучу
Втиши думок бучу,
Що в мізку бурлить,
Щоб дні нам за днями
Безслідно минали,
Мов шум понад скали
Безслідно шумить.
13 марта 1880
Тюремна молитва-заклинання до буйного гірського вітру розвіяти оманливі надії, втишити кипіння думок і принести спокій замученій душі арештанта.
Вірш входить до тюремного циклу «В тюрьмі» у збірці «З вершин і низин», написаний у вогкій коломийській в'язниці навесні 1880 року.
Перебуваючи в повній ізоляції від товаришів і рідних, Франко часто прислухався до завитків карпатського вітру за товстими в'язничними стінами.
Поезія передає найвищий ступінь нервового та фізичного виснаження поета під час слідства й допитів.
Короткий тристопний хорей із суміжним потрійним римуванням (аааб вввб), що створює монотонний, плавний і сугестивний ритм заклички.
Строфіка відзначається особливою мелодійністю та фольклорною стилістикою, що зближує вірш із народним плачем чи заклинанням стихії.
Вітер постає для арештанта єдиним живим другом і братом, здатним перелетіти через тюремні мури й розділити його гірку долю.
Парадоксальне прохання в'язня — розвіяти злудні надії, які гризуть серце, мов змії, — свідчить про бажання здобути холодний душевний спокій і стійкість.
Образ киплячої бучі думок у мізку розкриває невтомну роботу інтелекту Франка, яку не могли зупинити жодні тюремні кайдани та заборони.
Теми: вітер на волі · тюремна самотність · буча думок · розвіяні надії · закликання стихії