Я не лукавила з тобою,
Клянуся правдою святою!
Я чесно думала й робила.
Та доля нас лиха слідила.
Що щирая любов ділала,
Вона на лихо повертала;
Що чиста щирість говорила,
Вона в брехню перетворила,
Аж поки нас не розлучила.
Ти ж думаєш, я не терпіла,
В новії зв’язки радо бігла?
Ти ж думаєш, я сліз не лила.
По ночах темних не тужила?
Не я лукавила з тобою,
А все лукавство в нашім строю –
Дороги наші віддалило
І серця наші розлучило,
Та нашої любві не вбило.
1880
Драматична жіноча сповідь про незгасне перше кохання, зруйноване не зрадою, а жорстокими законами тогочасного суспільного ладу.
Вірш народився внаслідок тяжкої особистої драми поета — розриву з його першим юнацьким коханням Ольгою Рошкевич. Після першого арешту Франка у 1877–1878 роках батько Ольги, греко-католицький священик Михайло Рошкевич, категорично заборонив їй виходити заміж за «неблагонадійного соціаліста», змусивши взяти шлюб із Володимиром Озаркевичем.
Франко психологічно проникливо будує вірш як монолог самої Ольги, знімаючи з неї будь-які докори в нещирості й перетворюючи особистий біль на гірке звинувачення лицемірного шляхетсько-міщанського суспільства.
Твір написаний чотиристопним ямбом із переважно суміжним римуванням. Лаконічна фразова будова та схвильовані риторичні запитання надають поезії звучання щирої сердечної присяги.
Головна думка твору розкривається у прозрінні: справжнім винуватцем розлуки закоханих є не людська слабодухість, а фатум панівного ладу («А все лукавство в нашім строю»). Соціальні умовності й майновий розрахунок здатні розлучити серця, проте безсилі знищити первинну душевну чистоту й любов.
Психологічна глибина образу героїні спростовує стереотип про її пасивність: кожна строфа дихає мовчазним стражданням жінки, яка виплакала сльози в темні ночі, несучи свій хрест без нарікань.
Вірш належить до найзворушливіших зразків франківської інтимної лірики, що згодом склала емоційне тло славнозвісної збірки «Зів'яле листя».
Теми: Ольга Рошкевич · трагічне кохання · соціальні перешкоди · щирість і вірність · жіноча сповідь