Я не тебе люблю, о ні

Іван Франко

Я не тебе люблю, о ні,
Моя хистка лілеє,
Не оченька твої ясні,
Не личенько блідеє.

Не голос твій, що, мов дзвінок,
Мою бентежить душу,
І не твій хід, що кождий крок
Відчути серцем мушу.

Не ті уста, з котрих вже я
Не вчую слова ласки,
Не вид, в котрім душа твоя
Виднієсь вся без маски.

Не стать твою, не скромний стрій,
Котрим вона вповита,
Не гармонійний вигляд твій,
Мов пісня сумовита.

Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там у серденьку на дні
Відмалечку лелію.

Все, що дало мені життя,
В красу перетопляв я,
І всю красу, весь жар чуття
На неї перелляв я.

Вона мій спів, вона мій хліб!
Душа моя – аж дивно –
До неї, наче той поліп,
Приссалась невідривно.

Усіми нервами приляг
Мій дух до неї, мила, –
І тут вона – аж страх! аж страх!
Твій вид мені явила.

Неначе блискавка ярка,
Що зразу сліпить очі,
Що враз і тішить, і ляка,
Ніч робить з дня, день з ночі, –

Отак для мене був твій вид
І розкішшю й ударом;
Я чув: тут смерть моя сидить,
Краси вповита чаром.

Я чув, і з жаху весь тремтів,
І розкішшю впивався;
Від тебе геть тікать хотів,
Круг тебе все снувався.

Мов той Іксіон, вплетений
У колесо-катушку,
Так рік за роком мучусь я,
І біль мою жре душу.

І дармо ліку я шукав
На сю свою хоробу;
Кого зрадливий сфінкс піймав,
Не пустить аж до гробу.

Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію.

Про вірш

Тонка психологічна сповідь про ідеалізацію образу коханої, де предметом обожнювання стає не реальна жінка, а створена уявою митця недосяжна мрія.

Історія

Вірш належить до «Першого жмутка» ліричної драми «Зів'яле листя» (1896), де поет фіксує зародження й суперечливий розквіт інтимного почуття.

У цьому циклі відбилися складні душевні переживання Франка, пов'язані з образами його фатальних захоплень — Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської.

Франко тут торкається глибинної неоромантичної проблеми розриву між ідеальним естетичним світом художника та прозаїчною земною дійсністю.

Форма

Вірш написано чотиристопним ямбом із перехресним чергуванням жіночих та чоловічих рим, що підкреслює логічну чіткість внутрішнього самоаналізу.

Композиція побудована на парадоксальній антитезі реального образу адресатки та її ідеалізованого сакрального двійника в душі поета.

Як читати

Парадокс ліричного героя полягає у відвертому зізнанні: він любить не земну жінку з її повсякденними рисами, а власну святиню — осяйний ідеал краси й чистоти, виплеканий стражданням.

Реальна особа виступає лише дзеркалом або земним втіленням тієї божественної гармонії, якої так трагічно бракує поетові в навколишньому світі кривди.

Цей вірш розкриває природу поетичної сублімації: біль нерозділеного земного кохання переплавляється на чисте мистецтво й платонічний культ вічної краси.

Теми: ідеалізація коханої · розрив ідеалу і дійсності · інтимна сповідь · поетична мрія · психологія почуття

Усі поети