Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!
Дай теплоти, що розширює груди,
Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить
Чисту любов!
Дай і огню, щоб ним слово налити,
Душі стрясать громовую дай власть,
Правді служити, неправду палити
Вічну дай страгть!
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам — в серце кривди влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать!
Молитовний гімн-звернення до рідної землі як матері-годувальниці з благанням дати сили, тепла й громового вогню для безкомпромісної боротьби за правду.
Вірш написаний восени 1880 року в рідних Нагуєвичах після виснажливого коломийського ув'язнення та виснажливої хвороби.
Перебування на рідній землі серед простої праці дало Франкові колосальний приплив життєвої та творчої енергії, ставши духовним очищенням і регенерацією.
Твір став завершальним акордом циклу «Веснянки» у збірці «З вершин і низин», узагальнюючи світогляд Франка як мислителя-титана й народного трибуна.
Написаний чотиристопним дактилем із коротким двостопним завершальним рядком у кожній строфі («Дай і мені!», «Чисту любов!», «Слово живе!»), що створює ефект заклинальної молитви.
Строфіка має строгу архітектоніку: чотиривірші з перехресним римуванням авав, де лаконічний четвертий рядок концентрує головну вольову вимогу.
Земля постає тут не просто як територія чи географічний ландшафт, а як антична Гея — вічна, плодюча й життєдайна мати, єдине першоджерело правдивої людської снаги.
Поет просить у землі трьох найвищих дарів: міці в боротьбі, безмежної любові до знедолених людей та громового огню поетичного слова, здатного будити сплячі душі.
Це взірець високої громадянської лірики, де особисте прагнення щастя повністю розчиняється в самовідданому служінні рідному краю та загальнолюдському благу.
Теми: рідна земля · молитва за народ · покликання митця · любов до людства · громове слово