Суд над фокстротом

Леонід Чернов

Недавно оце зацікавлені харків'яни читали такий анонс: "В Театрі імені Шевченка відбудеться суд над фокстротом з демонструванням танків".

Ідемо ми з Мишею додому Катеринославською вулицею. А Миша мене – смик за рукав.

– Дивись, – говорить Миша, – ондечки буржуазна Європа розлагається. Фокстротиками занімається, робочий елемент засудити її хоче. А як ми з тобою ні більш, ні менш, як той самий робочий елемент, то не завадить і нам піднести свій голос проти "розлагающейся" Європи.

Заходимо. Публіки – сила-силенна. Кожен, значить, палає бажанням заплямувати буржуазну розпусту.

***

Виходить голова суду, члени – все, як полагається.

– Що, – каже, – раніше робитимемо, товариші? Чи будемо судити, чи спочатку проглянемо чарльстони?

Як загуде аудиторія:

– Чарльстона давай. Покажи спочатку "розложеніє". Треба ж знати, що маємо судити.

Вийшла перша пара. Треба сказати по-правді: не бачив я ще таких гарних дівчат, хіба що на плакатах ТеЖе[8].

Затанцювали.

– Ну, й каналії чортові оті буржуї, – шепочу я до Миші. – Недурно їх так "криють" по всіх усюдах. Не танок, а формена розпуста. І де вони, чорти, навчились отак "розлагатись"?

– Оце вам, – каже голова, – чарльстон. Бачили?

– Бачили.

– Ну і що ж?

– Не розкусили. Не розкуштували. Ще раз хай затанцюють.

Затанцювали ще раз.

– Тепер зрозуміли? – питає голова. – Можна переходити до слідуючого танку?

– Я про-те-сту-ю, – гукає Миша з гальорки. Я не розібрав, під яку статтю підвести отой рух, де він її тримає за талію. Бо там уже не талія.

– Прошу повторити...

– Біс! Біс! – реве публіка.

Затанцювали ще. Чарльстон зрозуміли. Почали фокстрот.

Виклика́ли на біс разів п'ять, аж поки Миша не зняв кашкета, тер піт, що струмочками стікав по його обличчі, і гукнув:

– Годі. Досить. Більше не можу. Не витримаю. Занадто вже вони одверто "розлагаються". Далі.

Затанцювали шимі[9]. Затанцювали танго.

***

– Товариші, – гукає голова суду, – переходимо тепер до суду.

– Рано ще, – реве аудиторія. Ворога треба вивчити як слід. Хай повторять шимі.

Дивлюсь, а Миша вже піджака скидає. Важко йому, бідному, буржуазне "розложеніє" вивчати. Аж упрів. Долоні аж червоні від оплесків.

Не вам кажучи, вивчали ми теє "розложеніє" аж доти, доки голова суду як вихопить годинника, як зареве:

– Товариші й громадяне-е-е. Вже дві години ночі. Досить уже танцювати. Годі. Будемо вже судити. Починаємо допит свідків.

А публіка як гукне:

– Та на якого біса оті свідки? І так усе ясне як день – "сплошная розпуста". Засудити – та й додому спати.

– Хто проти?

Ніхто.

Засудили.

Так ми з Мишею оддали частинку і своїх сил на спільну боротьбу з буржуазною розпустою.

____________________

("Культробітник", № 9, 1928).

[8] ТеЖе – трест "Жиркость" (згодом Трест жирової промисловости), який об'єднував миловарні й парфумерно-косметичні підприємства.

[9] Шимі – бальний танець, різновид фокстроту.

Про вірш

Уїдливий сатиричний фейлетон, що викриває гротескний пуритансько-ідеологічний фарс радянських показових «судів» над західною модерною культурою крізь призму лицемірного міщанського вуаєризму.

Історія

Фейлетон опубліковано у харківському часописі «Культробітник» (№ 9, 1928 рік). Кінець 1920-х років в УСРР позначений жорсткою кампанією партійного агітпропу проти «буржуазного розкладу» та вестернізації міського побуту доби НЕПу, коли джаз, чарльстон і фокстрот піддавалися публічним остракізмам. Популярною формою політосвіти тоді були агітаційні інсценізації — показові громадські «суди» над шкідливими звичками, хворобами та культурними явищами.

Леонід Чернов (Малошийченко) — мандрівник, поет-авангардист і прозаїк-урбаніст, який об'їздив світ моряком і тонко відчував ритми світового модернізму, — опиняється в центрі радянського Харкова та фіксує провінційне лицемірство нової бюрократії. Спираючись на реальний харківський анонс «суду над фокстротом з демонструванням танків» у Театрі ім. Шевченка (колишній театр «Березіль»), автор художньо реконструює абсурд пролетарського культурного пуританства.

Форма

Твір написано у жанрі публіцистичного фейлетону або сатиричного скетчу, де наратив організовано за класичною структурою сказу від імені наївного «робочого елемента». Ритміка прози базована на живій розмовній харківській говірці 1920-х років, пересипаній канцеляризмами, зросійщеними партійними штампами та динамічними репліками діалогу.

Композиція побудована за принципом карнавального вивертання: заявлена сувора трибунальна процесія миттєво перетворюється на еротизований балаган, де естетика рухів та хореографічний показ танців цілковито витісняють декларований суддівський вирок.

Як читати

Ключовий прийом твору — глибока авторська іронія над феноменом колективного підглядання під прикриттям ідеологічного обов'язку. Персонажі-пролетарі йдуть засуджувати «буржуазну Європу», але в залі керуються відвертим вуаєризмом: вимагають спершу показати «розложеніє», щоб на власні очі намилуватися вродливими танцюристками, схожими на красунь із плакатів тресту «ТеЖе». Засудження стає формальним і поспішним актом, аби лише легітимізувати перегляд забороненої спокуси.

Чернов тонко розкриває шизофренічну подвійність ранньорадянського побуту: позірна войовнича аскеза співіснує з непереборним потягом до урбаністичного шику й тілесної розкутості. Пародійний фінал, де герой пишається «вкладом у спільну боротьбу», знімає будь-який пафос і перетворює політичну кампанію на комічну виставу конформізму.

Теми: сатира на радянську дійсність · масова культура і НЕП · лицемірство та конформізм · джаз і фокстрот · харківський міський побут 1920-х

Усі поети