Де Крим за горами,
Де сонечко сяє,
Ой, там моя мила
Голубка літає.
Закрилась від мене
Небом і землею,
А я сам зостався
Навік сиротою.
Цілий день не їм я,
Уночі не сплю,
Одні тільки муки
У світі терплю.
А все через очі…
Коли б я їх мав,
За ті карі очі
Душу б я віддав.
Марусенько люба,
Пожалій мене, –
Візьми моє серце,
Дай мені своє!
Взяв би я бандуру
Та й заграв, що знав;
Через тії очі
Бандуристом став!
Проникливий ліричний романс про розлуку з коханою, тугу самітності та народження пісенного покликання через нерозділені сердечні муки.
Поезія з'явилася в добу активного становлення української романтичної пісенно-романсової лірики, до якої належали найвідоміші твори Петренка («Дивлюсь я на небо...», «Взяв би я бандуру»). Багато віршів автора поширювалися у списках, швидко втрачали індивідуальне авторство й ставали народними романсами.
Мотив вимушеної просторової розлуки та далекої недосяжності коханої (Крим як екзотичний і водночас відчужений, відрізаний край) віддзеркалює типову для української романтики трагедію розірваних доль та сирітської самотності.
Вірш укладено чотирирядковими строфами (катренами) на основі тристопного хорея з жіночими та чоловічими клаузулами, типового для народнопісенної традиції.
Римування переважно напівперехресне (xaxa / abcb), з м'якими асонансними співзвуччями, що забезпечило тексту природну адаптацію до співу під кобзарський або бандурний супровід.
Ключова метафора твору — фатальна влада кохання, зосереджена в архетипному образі «карих очей», заради яких ліричний суб'єкт готовий віддати душу. Далека кохана, «закрита небом і землею», порівнюється з голубкою, що підкреслює її чистоту й безповоротну недосяжність.
Особливої художньої сили набуває фінальний перехід від екзистенційного сирітства й відчаю до сублімації болю в мистецтво: страждання трансформуються в музику («Через тії очі бандуристом став!»), утверджуючи ідею про пісню як єдиний прихисток скривдженої душі.
Теми: недосяжне кохання · романсова лірика · мотив сирітства · образ бандуриста · туга розлуки