Гей, Іване, пора...
Михайло Петренко
"Гей, Іване, пора
Нам сідлати коня
І збиратись мерщій у дорогу,,.
Не близенький-бо світ:
Треба їхать за Дніпр,
Помолившись, як водиться, богу.
Не добра добувать,
Не ляхів воювать –
А поїдемо ми по дівчину;
І із Польщі сюди
Ми її без біди
Привеземо до нас, на Вкраїну…
Ще таких я очиць,
Чорних, тьмяних, як ніч,
І не бачив, і бачить не буду;
Що б я був за козак,
Не лихий гайдамак,
Як для себе її не добуду!" –
"Гей, козаче, не їдь!
Не одна – сім там бід
Жде тебе! – він йому відвічає. –
Бач, як кінь твій поник,
Мов в болоті кулик,
І Барбос, наче вовк, завиває;
Та і серце моє
Чує лихо твоє:
Бо воно від чогось все тоскує.
І недурно воно
Ниє тяжко давно:
Ні, воно щось недобре віщує!"
Не потура на се козак
І на коня мерщій сідає.
Сказав: "Прощай!" – й чиркнув він так
Як вітер по полю літає…
Минув Донець, минув Торець
І степ’ю скаче по Самарі…
В пилі увесь, буцімто в хмарі,
Летить по Польщі молодець…
Мов вихор той, летить та й дума:
Чи мила жде його, чи ні;
Чи весело живе, чи рюма,
А може, спить давно в землі;
Вік, може, гірко коротає:
Що день пройшов, що ніч пройде
Вона сього від сліз не знає…
Мене зове, мене все жде!
"Ой, вітру-вітру! Ти бистріш
Лети ж до милої скоріш:
Скажи ти їй, нехай не плаче!
А ти, мій коню, як скоріш
Мене до милої примчиш:
Тобі за те я гарну збрую
В татар добуду золотую!.."
Про вірш
Баладно-романтичний твір про відчайдушний козацький виправ за коханою на чужину, сповнений передчуття фатуму, тривожних віщувань і шаленого пориву пристрасті.
Історія
Вірш репрезентує жанр романтичної балади або сюжетного вірша-походу в доробку Михайла Петренка. Створений у період розквіту романтизму в Україні, він відображає інтерес тогочасних поетів до авантюрно-героїчних сюжетів із драматичним передчуттям невідворотної загибелі.
Географічний вектор руху вершника (Донець — Торець — Самара — правобережний шлях на Поділля й Польщу) детально відтворює історичні козацькі шляхи Південно-Східної України, що підкреслює автохтонність авторського світовідчуття уродженця Слов'янська.
Форма
Ритмічна структура вірша гнучка й гетероморфна: початковий діалог написаний перехідною мішаною тридольною стопою (амфібрахій/анапест з амфібрахічними каденціями) з уривчастим перехресним та суміжним римуванням, що передає неспокій розмови та зборів у дорогу.
У другій частині, під час шаленого скачу козака, ритм стрімко переходить у динамічний чотиристопний ямб із парними та перехресними римами, чудово імітуючи глухий та квапливий тупіт копит («Минув Донець, минув Торець...»).
Як читати
Конфлікт твору будується на протистоянні двох сил: фатальної пристрасті закоханого сміливця та тривожного раціоналізму його побратима Івана. Дівчина постає в ореолі демонічної романтичної краси («Ще таких я очиць, / Чорних, тьмяних, як ніч, / І не бачив...»), заради якої козак готовий порушити спокій і знехтувати пересторогами.
Важливу роль відіграє мотив містичного застереження та зловісних знаків: понурий кінь, виття пса, мов вовка, передчуття лиха побратимом («сім там бід жде тебе»). Утім, козак кидає виклик самій долі, утілюючи стихійний характер українського лицарства.
Мотив шаленого лету крізь степову імлу підкреслює внутрішній розпал героя: його монолог, звернений до вітру й коня, балансує між надією знайти милу живою і жахом застати її в могилі («А може, спить давно в землі»), що є виразним баладним топосом романтизму.
Теми: романтична балада · козацький виправ · фатальна пристрасть · віщування лиха · образ вершника · степовий простір