Недуг

Михайло Петренко

1
Ходе хвиля по Осколу,
Аж на берег скаче;
Ходе голуб по берегу,
По голубці плаче.
Хвиля вдариться об берег, —
Берег зеленіє;
Як загуде сизий голуб,
Так аж серце ниє.
Гудів, гудів сизий голуб
Та й став воду пити —
Хотів, бідний, своє горе
Водою залити.
Де ти, моя голубонько,
Де ти, сизокрила;
Нащо мене покинула,
За що розлюбила?
Чи любила, не любила,
А завдала жалю!
Прийди, серце, подивися,
Як я погибаю!
Болить в мене головонька,
Болить серце дуже;
Ох, прийдеться загинути,
А тобі байдуже.
Гірко мені жить без тебе,
Божий світ темніє,
Очі плачуть, серце рветься
І від муки тліє.
Полиняло моє личко,
Як квіт у морози;
Прилинь, поглянь, моє сонце,
Хоч на мої сльози!
Хвиле, хвиле, буйна хвиле,
Удар мене в груди:
Мені гірко жить на світі,
Чи не легше буде!
Покотилась буйна хвиля
На жовтий пісочок;
Де ти, милий, чорнобривий,
Сизий голубочок!

2
Прийди, прижмись, моя мила,
Та до мого серця;
Болить воно від кохання,
Так чи не минеться.
Прийди, схили головоньку
На білії груди;
Тоді взнаєш, моя мила,
Як там серце любе,
Цілуй, цілуй мене в серце
Своїми устами;
Так почуєш, як те горе
Стука молотками.
Ой боже мій, о боже мій!
Де те серце діти?
Ох, прийдеться з таким серцем
На той світ забігти.

3
Цитьте, вітри! Цитьте, буйні!
В лузі не гудіте!
Моє горе лягло спати,
Так не розбудіте.
Ох, заснуло воно в серці,
Як в норі гадюка;
Наче легше мені стало,
Наче менша мука.
Цитьте вітри, цитьте, буйні!
Горя не будіте!
Дайте мені, молодому,
Хоч на час спочити!
Бо те горе нескінченне,
Боже, надоїло;
Чую, серденько від його
В крові закипіло.
Що ж те горе колихало,
Від чого заснуло?
Мабуть, мила чорнобрива
К серцю пригорнула?
Сеї ласки я не знаю,
В сьому не кохаюсь;
Коли тяжко мені стане,
К дубу пригортаюсь!
Моє горе, моє люте
Вздохи колихали;
Сльози, пісні жалісливі
Його присипляли.
Уморили моє горе
Не жарти дівочі;
Ох, вибили його з сили
Безсоннії ночі.
Цитьте ж, вітри, не гудіте,
Нехай йому спиться!
Мука мені, як проснеться:
Душа розболиться!
Ой загули буйні вітри,
Похилились лози:
Чую, горе моє встало;
Ой де ж мої сльози?

4
Чом не заплакати в мені?
Од сліз би стало, може, легше!
Не так душа пеклась в огні,
Не так би тліло бідне серце!
Ізвісно, де огонь горить,
То там і роси опадають;
В кого ж душа вконець болить,
В того і сльози висихають.
О боже мій, о боже мій!
Чи я діждусь кінця недугу?
Ох, видно, прийдеться мені
Нести на небо мою тугу,
І там пред богом розказать
Мою любов, земнії скорбі,
І язви серця показать,
А в язвах — кров і чисті сльози,
І вірю я, що там мене,
Ніхто безумним не назве,
Ніхто, ніхто не посміється
З моїх скорбей, печалей серця.
І так любов мою земну
Я за могилу понесу,
Не як той гріх, як правду тую,
Угодну богу і святую...
Но я боюся отсе сказать:
Коли ж і там з любов'ю муки
Не знають, як і тут, розлуки,
То страшно жить і умирать.

Про вірш

Пристрасна романтична сповідь про всепоглинаючу душевну недугу — нерозділене або покинуте кохання, що доводить ліричного героя до межі фізичного згасання та жадання смерті. Настрій твору просякнутий невигойним болем, любовним шалом і благанням про тимчасовий спокій.

Історія

Поезія належить до циклу любовно-драматичних елегій поета, створених у 1840-х роках на Слобожанщині, де кохання осмислюється не як ідилічна втіха, а як фатальна, смертоносна хвороба духу.

Географічний маркер (річка Оскіл) міцно прив'язує твір до рідного для поета краю (Ізюмщина, Харківщина), поєднуючи автохтонний слобожанський пейзаж із універсальним романтичним культом страждання.

Форма

Твір розгортається чотиристопним хореєм із чітким пісенним ритмом і чергуванням жіночих та чоловічих клаузул.

Строфічна побудова представлена чітко структурованими катренами (уривок охоплює три частини композиції) з перехресним римуванням (абаб), де рефрени та звукові алітерації імітують накочування хвиль і биття знесиленого серця.

Як читати

Початок твору розгортає класичний пісенний паралелізм: образ самотнього голуба на березі бурхливого Осколу, який даремно намагається залити горе водою, стає дзеркалом долі ліричного героя, покинутого милою на поталу душевним мукам.

Психологічний стан героя передається через тілесні соматичні метафори недуги («болить в мене головонька», «серце рветься і від муки тліє», «стука молотками»), де любов метаморфізується у фізичне руйнування плоті й згасання юності («полиняло моє личко»).

Особливої експресії набуває внутрішній драматизм: відчайдушне бажання кинутися у хвилю змінюється оксиморонним бажанням солодкого забуття, де приспане горе постає у моторошному зооморфному образі гадюки, що заснула в норі, створюючи тривожне очікування нового спалаху болю.

Теми: нерозділене кохання · любов як смертельна недуга · психологічний паралелізм · туга за милою · фаталізм і розпач

Усі поети