Вечірній дзвін
Михайло Петренко
Як в сумерки вечірній дзвін
Під тманний вечір сумно дзвонить…
Як з вітром в полі плаче він,
В дубровоньці як тяжко стогнеть…
Тоді душа моя болить,
Від смути плачу по невірній,
А думка все туди летить,
Де вперш почув я дзвін вечірній,
Де вперше так я полюбив
Поля привольні та діброви,
Де вперше світ і радість вздрів
Та карі очі й чорні брови!
Проснеться все в душі тоді,
Вечірній дзвін усе розбуде;
Сльоза проб’є і від нудьги
Душа всі радості забуде.
О! Тяжкий, дзвоне, твій привіт
Тому, хто милої не має…
Душа болить, і меркне світ,
А серце пуще заниває…
Про вірш
Елегійний романтичний роздум про нерозривний зв'язок пам'яті, втраченого кохання та щемливого суму, що пробуджується у вечірніх сутінках під звуки церковного дзвону.
Історія
Вірш належить до раннього періоду творчості Михайла Петренка, пов'язаного з харківським осередком романтиків 1830–1840-х років. Хоча точна дата створення не зафіксована автографом, твір органічно входить до циклу авторових елегій та дум, що формували його славу співця туги й душевного неспокою в альманасі «Сніп» (1841) та наступних публікаціях.
У цьому творі виразно простежується діалог з тогочасною європейською та слов'янською романтичною традицією (зокрема мотивами «Вечірнього дзвону» Томаса Мура в переспіві Івана Козлова), проте Петренко цілковито переосмислює образ, занурюючи його в автентичний український степовий ландшафт і психологію розбитого серця молодого інтелігента-романтика.
Форма
Твір написано чотиристопним ямбом із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень. Перехресне римування (АbАb) забезпечує плавність і меланхолійну співучість, властиву пісенно-романсовій ліриці Харківської школи.
Акустична організація поезії імітує монотонний, розмірений удар дзвону завдяки внутрішнім синкопам, алітераціям сонорних («р», «л», «н») та повторам («Як в сумерки...», «Де вперш...», «Де вперше...»), що нагнітають емоційну напругу.
Як читати
Центральний образ вечірнього дзвону постає не стільки сакральним атрибутом, скільки тригером мимовільної пам'яті (феномен пам'яті серця). Звук дзвону антропоморфізується: він «плаче» разом із вітром і «тяжко стогнеть» у діброві, резонуючи з внутрішнім болем ліричного героя.
Композиція побудована на контрасті між світлим минулим (ідилічна картина першого кохання, де постають фольклорні «поля привольні», «діброви», «карі очі й чорні брови») та гнітючою теперішністю самотності («меркне світ», «серце пуще заниває»). Згадка про зраду («від смути плачу по невірній») підкреслює трагізм індивідуального існування.
Твір репрезентує характерне для Петренка відчуття космічної відчуженості людини від навколишнього гармонійного світу: вечірній дзвін стає фатальним нагадуванням про непоправність утрати щастя.
Теми: романтична елегія · нерозділене кохання · пам'ять і ностальгія · вечірній дзвін · душевний біль · харківський романтизм