Весна
Михайло Петренко
Весна, весна, година мила,
Як гарно ти, як пишно ти
Долини, гори звеселила,
Скрізь-скрізь розкинула квіти:
Усе кругом зазеленіло!
Чого ж очам моїм не мило
Дивитися на божий світ?
У мене серденько болить,
А сльози нижуться на вії!
Се от того, що, бач, літа мої,
Ще раннії та молодії,
Не бачили, не чуяли весни!
О боже, боже милостивий!
Який собі я нещасливий...
Навряд на світі є такі.
Нащо ж мені сі чорні кудрі,
Які так в'ються в празник, в будні?
Вони без радості тяжкі!
Нащо ж мені сі чорні брови,
Коли не маю щастя, долі!
Якби ще змалечку давно
Вони б посіклись та злиняли,
Все б легше серденьку було
І менше б жалю завдавали!
Так їх і лихо не бере, —
Вони від лиха пуще в'ються,
Їм і дарма, що сльози ллються!
Так брови колесом веде
Саме ж те лихо над очима:
Се, мабути, посміх його,
Що я бездольий сиротина...
Ох, щось на серце налягло!
Піду паду я біля ниви,
І там спочину на ріллі,
Та пом'яну літа свої,
Які пройшли, не зеленіли.
Про вірш
Емоційно напружена лірична медитація, побудована на різкому контрасті між пишним весняним воскресінням природи та безнадійно зів'ялою душею бездольного сироти. Провідним пафосом є екзистенційний розпач людини, позбавленої життєвого щастя від самого народження.
Історія
Вірш написаний у період творчого розквіту Михайла Петренка і презентує одну з вершин його меланхолійно-сирітської лірики, тісно пов'язаної з естетикою альманахів «Сніп» та «Молодик».
Поезія продовжує романтичну лінію скорботної рефлексії над марністю людської краси та юності у світі, де соціальна знедоленість і сирітство прирікають особистість на внутрішню самотність.
Форма
Вірш написано чотиристопним ямбом із нерегулярною довжиною окремих рядків, що передає схвильоване дихання, зойк і внутрішній монолог ліричного героя.
Строфіка астрофічна (вільна комбінація рим), римування мішане (охопне, перехресне й суміжне), що підкреслює імпровізаційну сповідальність та наближає вірш до романсової інтонації.
Як читати
Композиція твору тримається на прийомі антитези: буйне пробудження природного космосу («весна, весна, година мила», «долини, гори звеселила») стає тлом, яке ще нещадніше виявляє душевну порожнечу героя («Не бачили, не чуяли весни!»).
Своєрідною кульмінацією є парадоксальне осмислення власної вроди: «чорні кудрі» та «чорні брови» сприймаються не як дар, а як знущальний сарказм долі («посміх її»), адже фізична краса за відсутності любові й талану стає зайвим тягарем, що лише посилює трагізм буття.
Фінал вірша розгортає мотив символічного злиття із землею («паду я біля ниви, / І там спочину на ріллі»), що свідчить про глибоку втому від життя та передчуття передчасної смерті як єдиного можливого заспокоєння зболеного серця.
Теми: весна і в'янення душі · сирітство і бездолля · романтична антитеза · екзистенційний розпач · фатальна доля