Ой біда мені, біда...
Михайло Петренко
Ой біда мені, біда
З чорними бровами;
Ой куда мені, куда
Діватися з вами!
Часто, часто в горі я
Долю проклинаю;
Од чого ж біда моя?
Чорні брови маю.
Брови, брови, в радість ви
Рідним і чужому;
Тільки горечко мені
З вами, молодому.
Ох наскучила мені
Ся за брови плата —
Тільки з хати, тут гляди:
Де взялись дівчата!
І без горя горе тут
Вродиться з тоскою,
Як дівчатонька почнуть
Жартувать з тобою.
Ох, дівчатонька, мене
Ваша ласка муче;
Молодого зажене
У ліса дрімучі.
Не люблю я вас за те,
Що в вас тільки й мови:
Що у мене, козака,
Дуже чорні брови.
Знайте ж, милі, не для вас
Чорні я кохаю;
Не для вас я жаден час
Кудрі завиваю.
Єсть у мене, козака,
Не по вас голубка, —
Пишна, гарная така:
То козацька думка.
Побіжу я од дівчат
Далеко за гори,
Заховаю я від них
Мої чорні брови.
Там на горах в вишині
З вітром закочую;
Чорні кудроньки мої
Зіркам подарую.
В небо ясне я влюблюсь,
Мов в тую дівчину;
Горем з вітром поділюсь
В буйную годину.
Серденько моє віддам
Лютому я звірю,
І до гроба я дівкам
Щиро не повірю.
Тільки все-таки біда
З чорними бровами;
Ой куда ж мені, куда
Діватися з вами!
Про вірш
Іронічно-елегійний монолог юного козака, який намагається втекти від набридливої дівочої уваги та власної вроди у вільний гірський простір романтичного самітництва.
Історія
Твір також постав у межах харківського гуртка романтиків і був надрукований у збірці «Сніп» (1841) Олександра Корсуна серед інших поезій Петренка, присвячених осмисленню козацької долі та внутрішнього бунту молодої душі.
У цьому вірші Петренко парадоксально інвертує традиційний для української барокової та народнопісенної традиції культ краси: парубоцькі «чорні брови» постають не принадою для завоювання судженої, а екзистенційним тягарем, що заважає духовній свободі та пошукам вищого покликання.
Форма
Поезія написана класичним для української романтичної лірики чотиристопним хореєм із ритмічними усіченнями в непарних і парних рядках, що імітує динаміку народної козацької приспівки.
Строфіка спирається на катрени з перехресним римуванням і чергуванням жіночих і чоловічих закінчень. Інтонація поєднує народнопісенний жартівливий тон із патетичним монологом-втечею.
Як читати
Художня опозиція твору будується на зіткненні банального світу залицянь («де взялись дівчата») та високої метафізичної мрії героя — його «козацької думки». Краса героя десакралізується ним самим через надмірну заземленість уваги оточення, що спонукає його до внутрішньої мізантропії («до гроба я дівкам щиро не повірю»).
Фінал тексту трансформується у високу пантеїстичну драму: герой обирає сакралізовану самотність на гірських вершинах, віддаючи красу стихіям («з вітром закочую», «кудроньки мої зіркам подарую»). Небо тут персоніфікується як єдина гідна «дівчина» для козака, а союз із вітром та дикими звірами замінює соціально-патріархальний побут.
Теми: козацька романтична втеча · тягар зовнішньої вроди · пошук абсолютної свободи · пантеїстична єдність з природою · самотності і горде відчуження