Іван Кучерявий
Михайло Петренко
1
У неділю раненько,
Рано, до схід сонця
Ой журилася Грициха,
Сівши у віконця,
І смутними оченьками
За Самар гляділа,
У те поле безконечне,
Де Саур-могила.
З того краю далекого
Сина сподівалась,
Не раз, не два, його ждучи,
Слізьми умивались.
Давно пішов з козаками
У степ на татарів;
І немає об них вісті,
Мов у воду впали.
Полетіли на врагових
Сизими орлами,
Не дай боже на чужині
Лягти головами,
2
Не сон схилив головоньку
На білії руки;
Ой упала, схилилася
Од тяжкої муки.
Ой згадавши сина,
Мужика згадала;
Серце кров'ю облилося,
Вона плакать стала.
Не год же він у неволі
У польській Вкраїні:
Ще попався вражим ляхам
При лихій годині,
У ту пору, в ту годину,
Як Буш руйнували;
Відтіль взяли сердешного
З грізними синами.
Ллються сльози з очей смутних,
Як дощик той з хмари;
Лились довго, виливались,
Потім перестали!
3
Не вій вітре, не вій, буйний,
На самарські лози,
Лучче повій на Грициху
Та звій з очей сльози, —
Та звій з Самар, нехай плинуть
Щоб сліз дарма не тратила
Вона за дочкою.
Одпустила її з братом
В далеку дорогу,
Аж на Донець в Святі Гори,
Помолиться богу;
І жде, не дождеться,
А матері мука;
Чи хто стукне, чи хто грякне,
Так серце й застука.
"О, крий боже голубоньку
В дорозі від лиха..."
Та й здихнула тяжко, важко
По дочці Грициха;
Бо скучно їй, одна дома,
Ні з ким розмовляти
І нікому, старесенькій,
Порадоньку дати.
4
Не все гудуть буйні вітри,
Не все стогне море;
Отак в серці після лиха
Не вік живе горе.
Настає свята година.
Та свята минута:
В ту пору не наляже
На серденько смута,
І на душі тихо стане,
Як там під зірками;
Тоді, тоді невідоме
Щось робиться з нами!
Душа, очі, наше серце
Так і льнуть до неба;
Тоді чоловік спізнає,
Що молиться треба!..
Довго, довго у віконця
Грициха сиділа;
Потім встала, до образів
Свічки посвітила,
Перед іконами святими
Вона ниць упала;
За мужика і за дітей
Молитися стала.
Її печаль і молитва
Богом прийнялася,
Бо там, в степу за Самар'ю,
Кура піднялася!..
Про вірш
Масштабна ліро-епічна дума-балада про материнську тугу за сином-козаком і чоловіком, що втілює драматичну долю української родини в епоху визвольних воєн та ворожих навал. Твір сповнений скорботного пафосу, народного співчуття та незламної надії на Боже милосердя.
Історія
Твір постав у річищі фольклорно-історичного зацікавлення українських романтиків харківського осередку та орієнтації на традицію козацьких дум і плачів. Поет локалізує дію у питомо рідному східноукраїнському топосі (річка Самара, Донець, Саур-могила, Святі Гори).
Історичним тлом виступають криваві епізоди оборони українських земель, зокрема згадка про трагедію фортеці Буша («Як Буш руйнували»), що проєктує родинне лихо матері на загальнонаціональну трагедію полону, руїни та козацької звитяги.
Форма
Поезія написана коломийковим віршем (14-складником із цезурою після 8-го складу, що графічно дробиться на рядки 4+4 і 3+3 склади), генетично пов'язаним із жанром козацької думи, голосіння та історичної пісні.
Римування здебільшого суміжне та перехресне з перевагою жіночих дієслівних та іменникових народнопоетичних рим; ритм гнучкий, речитативний, збагачений синтаксичними повторами та вигуковими паузами.
Як читати
Образ Грицихи — це архетип української матері-страдниці, яка втілює пасивний героїзм чекання. Її погляд крізь віконце в безкрайній степ на Саур-могилу створює грандіозну панораму тривожного фронтиру, де рідні люди щезають, «мов у воду впали».
Автор майстерно послуговується поетикою фольклорного синкретизму: тут наявні постійні епітети («сизі орли», «білії руки», «буйні вітри»), тавтологічні фігури, персоніфікація стихій (звернення до вітру із проханням здути сльози) та сакралізація простору (проща до Святих Гір).
Філософський лейтмотив фінальних частин ґрунтується на концепції циклічності буття («Не все гудуть буйні вітри, / Не все стогне море»): після виснажливої екзистенційної муки настає просвітлення та надія, що гармонізує людське страждання із законами природи.
Теми: материнське чекання · козацька доля · історична трагедія України · фольклорна традиція · неволя і полон · християнська надія