Смута
Михайло Петренко
Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче,
Як вітер осінній в діброві заплаче,
Головоньку схилиш, слізьми обіллєшся,
Від думки, від горя у поле плетешся?
Хіба ж ти, козаче, із вітром здружився,
Що вітер заплакав, а ти й зажурився;
Хіба тобі ні з ким ділитися горем,
Як тільки що з вітром, як тільки що з полем?
Хіба ж хто руйнує козацькую волю?
Хіба ж помарніло у чистому полю?
Схотілось гуляти – багацько простору
Від чорного Бугу до тихого Тору.
Чого твої очі, – такі ясні очі, –
Як зірки вкраїнські о самій півночі,
Сльозами наллються, як глянуть на гори,
Де сонечко красне сідає у морі?
Ой, мабуть, мила твоя там витає,
Де сонечко ясне за горн сідає!
Ой, мабуть, хлопче, недобра та мила.
Що хлопця навіки без жалю згубила!
Як орлиця в лісі весною воркує,
Чого твоє серце, козаче, сумує?
Чого воно тихне, либонь умирає,
Коли соловейко в садку заспіває?
Як наші дівчата смерком коло хати
Зачнуть собі гарно співанки співати, –
Чого ти, козаче, тоді не співаєш,
А тільки що нишком слізки утираєш?
Хіба ж тобі жити на світі не мило,
Що очі померкли, а личко змарніло?
Закинь же, козаче, за гору кручину –
Вона уженє-бо тебе в домовину.
"Не кину кручини! – козак відвічає. –
Нехай болить серце, нехай ізниває!
Тоді тільки, братці, всю смуту покину,
Коли лях поганий покине Вкраїну!"
Про вірш
Драматичний діалог-дума про непереборну козацьку журбу, де особиста екзистенційна туга несподівано виявляється високою громадянською скорботою за поневоленою батьківщиною.
Історія
Поезія постала в атмосфері романтичного відродження інтересу до козацької минувшини та національної ідентичності Лівобережної і Слобідської України 1840-х років. Твір увійшов до кола патріотичних та історико-побутових медитацій Михайла Петренка, споріднених за духом із думами Амвросія Метлинського та раннього Тараса Шевченка.
У творі топонімічно означено географію рідного для поета краю (річки Буг і Тор/Торець біля Слов'янська), що засвідчує глибокий зв'язок автора з рідною землею та прагнення вписати рідний ландшафт у широкий контекст української козацької вольниці.
Форма
Поезія написана коломийковим/думним віршем — чотирнадцятискладником із цезурою (4+4+6), який інтонаційно відтворює козацькі пісні та голосіння. Використано переважно парне (суміжне) римування (аабб), характерне для фольклорної поетики.
Динаміка досягається за рахунок кількісного накопичення риторичних запитань, паралелізмів («Як вітер...», «Як орлиця...», «Як наші дівчата...») та різкої зміни інтонації у фінальній репліці-відповіді.
Як читати
Сюжетна канва твору розгортається у формі умовного полілогу або вмовляння побратимів, які прагнуть розрадити самотнього бурлаку-козака. Перша частина вірша послідовно перебирає типові романтичні причини смутку: тягар самотності, нещасливе кохання («недобра та мила»), розлуку чи втрату молодості, порівнюючи очі козака з опівнічними зорями, а душу — з птахом у діброві.
Справжній ідейний злам відбувається у несподіваному кульмінаційному фіналі. З'ясовується, що «смута» козака — це не декадентська меланхолія й не любовна зневіра, а глибинна екзистенційна туга патріота, нездатного радіти життю, доки рідна земля перебуває під чужоземним гнітом («Коли лях поганий покине Вкраїну!»).
Образна система тісно переплетена з українським фольклором: вітер як єдиний співрозмовник, соловейко, діброва, сідання сонця за гори. Петренко віртуозно трансформує пісенну традицію тужіння у звитяжний маніфест національного обов'язку.
Теми: козацька дума · туга за волею · громадянський обов'язок · патріотизм · самотність воїна · фольклорні мотиви