Цитьте, вітри! Цитьте, буйні!..
Михайло Петренко
Цитьте, вітри! Цитьте, буйні!
В лузі не гудіте!
Моє горе лягло спати,
Так не побудіте.
Ох, заснуло воно в серці,
Як в норі гадюка;
Наче легше мені стало,
Наче менше мука.
Цитьте, вітри! Цитьте буйні!
Горя не будіте!
Дайте мені, молодому,
Хоч на час спочити!
Бо те горе нескінченне,
Боже, надоїло;
Чую, серденько від його
В крові закипіло.
Що ж те горе колихало,
Від чого заснуло?
Мабудь, мила чорнобрива
К серцю пригорнула?
Сеї ласки я не знаю,
В сьому не кохаюсь:
Коли тяжко мені стане,
К дубу пригортаюсь!
Моє горе, моє люте
Вздохи колихали;
Сльози, пісні жалісливі
Його присипляли.
Уморили моє горе
Не жарти дівочі:
Ох, вибили його з сили
Безсоннії ночі.
Цитьте ж, вітри, не гудіте,
Нехай йому спиться!
Мука мені, як проснеться:
Душа розболиться!
Ой, загули буйні вітри,
Похилились лози:
Чую, горе моє встало:
Ой, де ж мої сльози?
Про вірш
Прониклива психологічна романтична елегія про крихке затихання душевного болю та фатальну неминучість його пробудження від зовнішніх стихійних поштовхів.
Історія
Поезія побачила світ у харківському альманасі Олександра Корсуна 'Сніпъ' (1841) у добірці 'Думки'. Твір написаний у період творчого розквіту Михайла Петренка, коли поет найбільш виразно трансформував фольклорний ліризм у рафіновану психологічну поезію індивідуального страждання.
У контексті розвитку української романтичної лірики вірш репрезентує заглиблення в інтимні душевні стани, де природа постає не просто декорацією чи пейзажним тлом, а прямою співучасницею та каталізатором внутрішнього надриву ліричного персонажа.
Форма
Поезія побудована у формі чотиривіршів (катренів), де чергуються чотиристопний і тристопний хорей з пірихіями. Така метрична структура спирається на інтонації народної козацької пісні та голосіння.
Римування перехресне (ABAB) або півперехресне (з холостими непарними рядками), що є типовим для фольклорної традиції. Динаміка вірша тримається на анафоричних заклинальних рефренах ('Цитьте, вітри! Цитьте, буйні!'), які за принципом сугестії створюють ефект напівпошепного зашіптування, колискової для власного болю.
Як читати
Образ горя в поезії набуває дивовижної міфопоетичної та пластичної матеріалізації. Воно персоніфікується в моторошному порівнянні: 'заснуло воно в серці, / Як в норі гадюка'. Це не абстрактна скорбота, а отруйна, зачаєна потвора, чий сон нетривкий і небезпечний. Спроба 'приспати' власну муку через сльози, безсонні ночі та зітхання виявляє крайній ступінь психологічного виснаження ліричного героя.
Кульмінаційною стає опозиція між конвенційною романтичною любов'ю та самотнім стражданням: героя колисала не кохана дівчина, адже 'сеї ласки я не знаю', а вірним співбесідником постає самотній дуб ('к дубу пригортаюсь') як символ німої стійкості. Фінальний порив вітру, що хилить лози й будить горе, підкреслює беззахисність людини перед власною трагічною долею та парадоксальну нестачу навіть визвольних сліз у мить повернення муки.
Теми: душевний біль · персоніфікація горя · самотність і фаталізм · природа як стихія · нерозділене почуття