На вулиці свято —
у вікнах дівчата
з хлопцями заводськими
ще й за рученьки взялись.
— Ой куди ж ми йдемо,
парубки кремезні?
— У завод! У завод!
— Ой хотілось, любії,
на лани широкії
в квітах поринать!
— Ні! Туди не хочемо:
що-на! завовтузилось —
ми йдемо кувать…
Одказали хлопці
й потягли за рученьки
молодих дівчат.
І затихла вулиця…
де оселі туляться
до повільних хвиль.
А на брамі мрійними
золотими дзвонами
проросла блакить.
Життєрадісний образ народного гуляння, де традиційний мотив парубоцьких веселощів органічно поєднується з пафосом пролетарської солідарності та заводської праці.
Вірш постав у часи розквіту руху «пролетарських митців», коли молода українська література намагалася переосмислити народнопісенну стихію у новому урбаністичному ключі.
Хвильовий звертається до атмосфери заводських слобідок Харкова та Донбасу, прагнучи показати, як традиційна сільська молодь стає новим робітничим класом без втрати своєї пісенної душі.
Стилізація під коломийковий або народнопісенний козацький вірш із рефренними діалогічними вигуками («Ой куди ж ми йдемо... У завод! У завод!»).
Діалог дівчат із парубками кремезними перетворює буденний шлях на зміну в святкову ходу, наповнену молодим завзяттям і взаємною закоханістю.
Завод постає не місцем виснажливої каторги, а осередком сили, гідності й гордості, куди молоді будівничі несуть свою нерозтрачену енергію та щиру любов.
Теми: заводська молодь · народнопісенна стилізація · свято праці · віталізм · колективна радість