Гаї шумлять –
я слухаю.
Хмарки біжать –
милуюся.
Милуюся-дивуюся,
чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде –
іздалеку.
Думки пряде –
над нивами.
Над нивами-приливами,
купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду –
зворушений.
Когось все жду –
співаючи.
Співаючи-кохаючи
під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай –
над річкою.
Ген неба край –
як золото.
Мов золото-поколото,
горить-тремтить ріка,
як музика.
1913
Неперевершений зразок сонячнокларнетного світовідчуття, де душа ліричного героя розчиняється в симфонічній гармонії весняної природи.
Шедевр ранньої лірики Павла Тичини, написаний 1913 року під час навчання в Чернігові та включений до його дебютної збірки «Сонячні кларнети» (1918).
Поезія стала маніфестом суто тичинівського феномену — «кларнетизму», що органічно поєднав символізм, неоромантизм та імпресіоністичну чуттєвість.
Твір відображає світлу, гармонійну пору молодості автора до настання кривавих катаклізмів Першої світової війни та революції.
Віртуозна тридольна строфіка (дактилічна основа) з унікальною системою звукопису, внутрішніх рим та тавтологічних асоціативних зв'язок («милуюся-дивуюся», «над нивами-приливами»).
Музикальність досягається алітераціями ніжних сонорних приголосних («л», «н», «м») та колористичним багатством голосних.
У вірші реалізовано пантеїстичну концепцію буття: природа постає живим всеохопним органом, де кожен рух («хмарки біжать», «дзвін гуде») резонує з внутрішнім станом людини.
Синестезія є головним художнім засобом твору: зорові враження («неба край — як золото») органічно перетікають у слухові («горить-тремтить ріка, як музика»).
Самопочуття ліричного героя («купаючи мене, мов ластівку») передає стан дитячої невинності, духовної чистоти та нерозривної спорідненості з космосом.
Теми: кларнетизм · панмузикальність · гармонія людини і природи · радість буття · синестезія