Гаптує дівчина й ридає —
Чи то ж шиття!
Червоним, чорним вишиває
Мені життя.
Танцюють звуки на дзвіниці,
І плаче дзвін.
Я йду. Мій шлях то із костриці,
То із жоржин.
Тумани линуть вгору, вгору,
А хмари — вниз.
Чому я не люблю простору,
Як я без сліз?
Я ввечері цілую рожу
І кличу сум.
Чому, чому я жить не можу
Та сам, без дум?
1914
Передчуття трагічної життєвої долі та смертельної загрози через фольклорний образ вишивання життя червоними й чорними нитками.
Написаний у 1914 році на зламі епох — у рік початку Першої світової війни, яка зруйнувала мирне патріархальне життя України.
Твір увійшов до збірки «Сонячні кларнети», позначаючи в ній виразну лінію тривоги, зіткнення світлих мрій юності з невідворотністю страждань.
Спирається на глибоку традицію української народної пісні, в якій гаптування та вишивання традиційно символізують формування людської долі.
Написаний чотиристопним ямбом із перехресним римуванням; чіткий ритмічний малюнок нагадує розмірений рух голки майстрині.
Використання колористичних контрастів, психологічних паралелізмів та риторичних питань створює напружену елегійну тональність.
Архетипні барви шиття — «червоне і чорне» — задовго до класичного тексту Дмитра Павличка втілюють одвічну діалектику радості й скорботи, любові та загибелі.
Шлях героя, що пролягає «то із костриці, то із жоржин», виступає метафорою тернистого земного буття, сповненого душевних ран і краси.
Фінальні роздуми поета над неможливістю жити «без сліз» і «без дум» засвідчують дозрівання трагічного світогляду митця, неспроможного відмежуватися від світового болю.
Теми: доля людини · червоне і чорне · передчуття лихоліття · фольклорні символи · трагізм буття