Дві зваги й дві слави
Пчілка Олена
Один собі письмак
(Нащо казати, звали як?),
Надумавшись, пісні складать почав.
Отож якось товаришу й мовляв:
"Єй-богу, тішусь я оце!
Неначе в казці те яйце-райце,
Що дожидало лиш веління,
Щоб випускати гурт усякого створіння,
Знайшов собі зненацька я:
Пишу й пишу — і цілу зграю
Всіляких творів випускаю!
Але ж головонька моя
Собі того і не гадала,
Та щоб колись моя рука
(Здавалось, бач, така слабка!)
Нарешті вірші укладала!
Не прозу пак злиденну — вірші!
І, далебі, вони не гірші
Від інших всіх.
Ба, що ж! Горшки пак ліплять не святі!
Хто зна, було б то скільки їх,
Поетів (і поеток), якби ті
В цеху письменнім заправці,
Славутнії "избранники" й судці
Не навели такого страху,—
Скажу, якогось просто жаху,—
Що всяк боїться починать
Акорди первії на лірі брать.
А може, через те й поетів путніх мало,
Що зваги простим смертним бракувало!"
"Ох, братику! — товариш одмовляє.—
Звичайно, звагу треба брати
І вірші починать писати;
Та звага й другая поету подобає:
Як ліра грає поганенько —
Її покинути швиденько…
Завчасу, бачиш ти!
Щоб в меншу славу увійти!.."
Про вірш
Сатирично-дидактичний твір порушує проблему творчої самокритичності, графоманії та моральної відповідальності митця за якість власного поетичного слова. Пафос твору спрямований проти поверхового римування та самовдоволеного ремісництва в літературі.
Історія
Вірш постав на тлі бурхливого розвою української літератури кінця XIX — початку XX століття, коли відкриття нових видавничих платформ і послаблення цензурних утисків спричинили хвилю аматорського віршування. Олена Пчілка як авторитетний критик, редактор часописів «Рідний край» і «Літературно-науковий вістник» завжди безкомпромісно боролася за високий художній рівень українського письменства.
Твір відображає полемічну позицію авторки щодо тих авторів, які вважали сам факт писання українською мовою достатнім виправданням для художньої безпорадності, закликаючи митців до високої естетичної вимогливості та скромності.
Форма
Твір написано різностопним ямбом (вільним байковим віршем) із коливанням довжини рядків від двох до шести стоп, що є канонічною формою для філософсько-полемічного та байкового діалогу.
Римування астрофічне, довільне: парні, перехресні та охопні рими вільно змінюють одна одну відповідно до розвитку полемічної думки співрозмовників. Мова твору поєднує книжну фразеологію, іронічну цитацію («избранники») та просторічні ідіоми («горшки пак ліплять не святі»).
Як читати
Діалогічна структура протиставляє два діаметрально протилежні погляди на поетичне покликання. Перший персонаж («письмак») трактує поетичну творчість суто механічно, порівнюючи власну продуктивність із казковим «яйцем-райцем», з якого безконтрольно виривається потік посередніх текстів. Його мова сповнена самовдоволеного заперечення авторитетів та образи на справжніх майстрів («заправців» цеху), які буцімто наганяють страх на початківців.
Псевдосміливість графомана виправдовується девальвацією самого мистецтва: оскільки «горшки ліплять не святі», то кожен може братися за ліру. У цій репліці авторка майстерно викриває психологію аматора, який плутає свободу самовираження з браком таланту й художньої освіти.
Концептуальна антитеза розкривається в репліці товариша, який запроваджує поняття «другої зваги». Якщо перша звага полягає у сміливості творити, то друга — вища й значно шляхетніша — вимагає мужності вчасно зупинитися й покласти нездалу ліру. Метафоричні «дві слави» підсумовують думку: краще залишитися непоміченим, аніж здобути сумнівну славу безталанного віршомаза.
Теми: поет і мистецтво · сатира на графоманію · відповідальність митця · самокритичність · літературна полеміка