Волинські спогади
Пчілка Олена
Волинь незабутня, країно славутня!
У пишній красі ти красуєш!
Здавен твою бачу українську вдачу,
Здавен мою душу чаруєш!
Я рідную мову, ту любу розмову,
В краях твоїх всюди вчуваю,
Те слово живуще — віки невмируще —
Я скрізь в тобі серцем вітаю.
Із словом жаданим та з людом коханим
Єднаєш ти в серці моєму
Ті спогади ясні про милі та красні
Куточки в обширі твоєму.
Я іншу місцину, як любу годину,
У думці ніколи не втрачу;
В бездушнім просторі, у мертвім околі,
Живе своє серце там бачу.
У блисканні річки, в ясній невеличкій,
Обличчя ввижаються явні;
У гомоні гаю, в зеленім розмаю
Розмови вчуваються давні…
Ви, Звягеля скелі, узгір'я веселі!
Ми з вами пак довго живали!
Найкращії літа з життя сього світа
Мої проміж вас пролітали!
Ти, Случе ігриста! Вода твоя бистра
Багацько умчала з собою,
І щастя ясного, і суму ваяжого
Мого, — утекло за водою!
Ти, Луцьк стародавній, що досі слід явний
Ховаєш старої давнини,
Й тебе я спізнала, й тебе пильнувала —
Були то хорошії днини!
Старезний твій замок, дідизни останок,
Навік в моїй думці зостався.
І повідь весняна, широка, і давня
Та церковця, в котрій прощався
Мій дух із тобою!…Не жалем-журбою
Хотіла б тебе спом'янути,
Волинський куточку, де, мов в сповиточку,
Години ті сплять незабутні!
Про вірш
Елегійний поетичний спогад про Волинь — край юності, материнства та зрілої духовної праці, сповнений щирого захоплення неповторною природою, історією та незламним духом краю. Пафос вірша поєднує патріотичну синівську любов до землі, вдячність за збережену самобутню мову та світлий щем за минулими літами.
Історія
Поезія тісно пов'язана з біографією родини Косачів, для яких Волинь (Новоград-Волинський / Звягель, Луцьк, Колодяжне) стала колискою родинного вогнища та осередком формування українського культурного простору. Саме на Волині Олена Пчілка збирала унікальні етнографічні матеріали, вишивки й народні казки, виховувала дітей у свідомому патріотичному дусі.
Твір створювався як ретроспективний погляд на прожиті роки у Звягелі біля річки Случ та в Луцьку біля замку Любарта. У тогочасній українській пресі кінця XIX – початку XX століття (зокрема в часописах 'Рідний край' та альманахах) цей вірш сприймався як маніфест волинського локального патріотизму та утвердження неподільності українського етнокультурного простору.
Образ Волині для авторки є не просто географічним поняттям, а бастіоном збереження 'живущого невмирущого слова' в умовах імперських утисків та асиміляції.
Форма
Поезія написана коломийковим/хореїчним віршем (з внутрішніми римами в кожному рядку: 'незабутня' — 'славутня', 'красі' — 'красуєш', 'вдачу' — 'чаруєш'), що надає тексту наспівної пісенної структури та емоційного динамізму.
Строфіка організована в чотиривірші з перехресним римуванням і регулярним парним римуванням у піввіршах (внутрішня рима цезурного типу). Поетичний синтаксис багатий на риторичні оклики, звертання та звернення-паралелізми ('Ви, Звягеля скелі...', 'Ти, Случе ігриста!').
Як читати
У вірші розгортається просторово-часова панорама Волині через призму ліричної автобіографії. Природний і урбаністичний ландшафт постає одухотвореним: річка Случ, скелі Звягеля та старезний Луцький замок персоніфікуються, виступаючи німими свідками найщасливіших і найважчих літ життя поетеси.
Ключовим символом виступає 'слово живуще — віки невмируще', яке авторка чує в гомоні волинських гаїв та розмовах люду. Волинська земля осмислюється як ковчег історичної пам'яті й спадкоємиця княжої доби ('старезний твій замок, дідизни останок'), що зберіг первісну національну автентику.
Образ води річки Случ символізує незворотність часу ('багацько умчала з собою і щастя ясного, і суму важкого'), проте на зміну гіркоті втрати приходить світла елегійна вдячність долі за духовне багатство, набуте в цьому краї.
Теми: патріотична лірика · краєвиди Волині · історична пам'ять · рідна мова · автобіографізм · елегія