Сонет
Останній усміх змерлої природи
— Маленька квіточка гвоздичка процвіла
І з листя в'ялого голівку підвела,
Немов соромлячись своєї вроди.
Малесенька! Навіщо процвітаєш?
Навколо все у кольорах жалібних.
Гарячих поцілунків не зазнаєш
Коханця-сонця на устах жадібних.
Змарніло все… Коли ж мандрівець дужий
На тебе кине погляд свій байдужий,
То тільки жаль в душі його проснеться…
Нащо — коли краси доба минула —
Та іскорка життя й краси свінула!
То смерть зловісним усміхом сміється…
Класичний сонет Олени Пчілки вибудовує трагічну елегійну мініатюру про пізню гвоздичку, чий розквіт серед осіннього тління постає зворушливим і парадоксальним символом запізнілої краси та приреченості життя перед невблаганністю смерті.
Сонет постав у річищі плідної роботи Олени Пчілки над засвоєнням і канонізацією суворих західноєвропейських поетичних форм в українській літературі другої половини XIX — початку XX століття. Письменниця однією з перших у вітчизняному красному письменстві почала систематично плекати сонетну культуру, демонструючи її пластичність і виразність.
Цей твір віддзеркалює період зрілого естетизму авторки, що виразно проявився на сторінках часопису 'Киевская старина' та альманахів кінця XIX століття. Елегійний мотив 'останньої квітки' перегукується із західноєвропейською романтичною традицією (Шеллі, Пушкін, Ленау), однак розв'язується авторкою у питомо екзистенційному ключі українського світовідчуття.
Твір є взірцем класичного сонета, написаного п'ятистопним ямбом із чергуванням жіночих та чоловічих рим. Композиція канонічна: два катрени із перехресним та кільцевим римуванням (AbAb BaaB) переходять у два терцети (ccd eed) із чіткою діалектичною зміною думки — тези, антитези та узагальнюючого фінального пуанту.
Лексичний стрій відзначається витонченим контрастом ніжних демінутивів ('квіточка гвоздичка', 'голівка', 'малесенька') та експресивних трагедійних концептів ('змерла природа', 'жалібні кольори', 'смерть', 'зловісний усміх').
Центральний образ — самотня квітка-гвоздика — персоніфікований через категорію цнотливої сором'язливості перед мертвим, зів'ялим світом. Вона постає чужинкою в жалобному осінньому просторі, де відсутнє живодайне сонячне тепло. Образ сонця як 'палкого коханця' посилює трагізм її неприкаяності: квітка народжена для любові та світла, але з'явилася на світ тоді, коли життєвий бенкет уже скінчився.
Кульмінаційний злам сонета відбувається у переході від погляду стороннього байдужого мандрівника до узагальненого екзистенційного висновку. Спалах життя серед занепаду осмислюється не як порятунок, а як зловісна іронія фатуму: 'іскорка життя й краси' лише підкреслює тріумф смерті, яка насміхається над марними спробами відродити минулу гармонію.
Теми: сонет · філософська лірика · краса і тлінність · мотив смерті · елегія · образи природи