Перед морем
Пчілка Олена
Котяться, котяться хвилі потужні,
Котяться, грають усе без упину,
Ринуть їх хвилі холодні, байдужі,
Ринуть, аж поки до свого загину
Кожна дійде, в глибочінь невідому
Гребенем срібним впаде, мов дочасно
Морю віддасть потайному, страшному
Пишну красу, що ясніла прекрасно.
Інші надходять, яскравії, сині,
Все видноколо ясніє, леліє —
Поле рухливе; на водній пустині
Тільки вітрило далеке біліє…
Тільки вітрило єдине здалека
Погляд приковує, наче над хвилі
Біле крило розпустила лелека,
Пестячи ясні просторища милі.
Що воно хоче — вітрило самотнє?
Путь куди править його керівничий?
Чи ж не страхає життя те турботне?
Манить його який сон чарівничий?
Так, віддавен воно так відбувалось.
Віри не йметься, що лиш для користі
Давнє човенце одважно пускалось,
Утле, по хвилях розгуканих плисти.
І не для слави, кривавої слави,
Давнії човни шляхом тим рухомим
Пересікали потужнії лави,
Смерть несучи ворогам невідомим.
Ні, я не вірю, щоб "Арго" геленське
Тільки за руном, за скарбом злотистим,
Лоно безкрає гребло велетенське
Зручними веслами, стерном сріблистим.
Ні, їх манило Евксінськеє море
Тих аргонавтів Еллади ясної,
Море далекеє, море просторе,
Що до Колхіди сягало дивної.
Ні, я не вірю, щоб ті й запорожці
Тільки для того, щоб здобич багату
Взяти — як роблять усі переможці,—
І привезти в свою вбогую хату;
Щоб задля сього, за шмати шовкові
Чи за ті держална, злотом окуті,
Зброї турецької, були готові
Гнать свої чайки крізь хвилі ті люті
Чорного моря, такого страшного
Для байдаків, шкаралуп дерев'яних,
Як серед виру його навісного
Хвиль гребенястих, від лютості п'яних,
В бурю-негоду байдак той крутився,
В бурю на морі, як з лицарів славних
Кожний ласкавому богу молився,
Каявся в справах таємних і явних.
Чи задля здобичі марної світа
З хижістю моря боротися, битись
Варто було? Загубить свої літа,
Чорної смерті у "Чорнім" напитись,
В хвилі холодні його положитись?
І без хреста, без молитви святої
Лицарю гойному — смерті коритись
Десь на дні кручі сумної, страшної!
Ні! І гелленів, і всіх тих одважних
Гнала не хижа на здобич надія;
Десь там живуча у душах продажних,
Гнала їх давняя людськая мрія;
Мрія поміряти силу людськую,
Силу одважного духа й стихії!
Тож байдуже й за дорогу хибкую,
І смертоноснії хвилі лихії!
Радо вперед! Не страшні ті простори
Лона холодного й хвилі бурливі,—
Мрії одважнії сяють, як зорі,
Мріями тими одважні щасливі!
Що нам зустрінеться в морі без краю —
Щастя, нещастя, здобуток чи горе,—
Байдуже!..
Грай же від краю до краю
Духом людським подоланнеє море!
Про вірш
Мариністична поезія з виразним неоромантичним пафосом, у якій велична й грізна морська стихія постає алегорією людського духу, що прагне пізнання, ідеалу та вільної стихійної величі всупереч меркантильному світові.
Історія
Мариністичний мотив є характерною ознакою зрілої лірики Олени Пчілки періоду кінця XIX — початку XX століття, коли українська література активно засвоювала романтичні та неоромантичні топоси європейської поезії. Захоплення Чорним морем («Понтом Евксінським») перегукується із кримськими та південними подорожами поетеси, а також її глибоким зацікавленням античною міфологією та класичною еллінською спадщиною.
Твір органічно вписується в культурно-просвітницьку парадигму Олени Пчілки, яка послідовно боролася проти провінційної вузькості українського письменства. Вводячи у поетичний простір античний міф про аргонавтів та похід до Колхіди, авторка вивищувала національний поетичний дискурс до універсального рівня загальнолюдських філософських пошуків.
Поезія належить до творів роздумливого, мандрівного циклу поетеси і виявляє спільні естетичні інтенції з мариністикою її дочки Лесі Українки («Кримські спогади», «Подорож до моря»), хоча зберігає виразний індивідуальний голос Олени Пчілки з її дидактично-громадянським осмисленням романтичного пориву.
Форма
Вірш написано чотиристопним амфібрахієм із характерною пісенно-хвилеподібною інтонацією, що ритмічно моделює плавний і водночас невпинний рух морського прибою. Використано перехресне римування (АбАб) із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул.
Звукова організація позначена виразною алітерацією плавних та шиплячих приголосних ([р], [л], [с], [ш]), а також інтонаційним розгортанням від споглядального опису морського пейзажу до риторично напруженого полемічного монологу-заперечення («Ні, я не вірю...»).
Як читати
Центральним художнім образом твору виступає вітрило — класичний романтичний символ відчуження, самотності та духовного шукання. Поетеса порівнює його з білим крилом лелеки, надаючи пейзажеві щемливого рідного відтінку, проте відразу підносить цей образ до масштабу екзистенційної боротьби людини з незбагненною і часом згубною безоднею буття.
Ключовий концептуальний злам вірша — палке заперечення прагматизму й матеріалізму. Згадка про легендарний корабель «Арго» слугує поетичним маніфестом: аргонавти вирушали в небезпечну путь не заради золотого руна чи наживи, а підкоряючись непереборній красі та величі незвіданого простору. Морська пустеля стає для ліричної героїні простором морального очищення від буденності.
Теми: мариністика · філософська лірика · античні мотиви · сенс буття · романтичний порив