Зілля
Пчілка Олена
Раз два приятелі між себе сперечались,
Яке життя статечніше вести.
Чи шляхом тихим нам брести,
А чи бурливим? Чи достались
На те нам сили, їх щоб берегти
Про старість, чи пак нагло тратить?
"Слухай ти! —
Нарешті мовив у досаді
Спокійний другому.— Навіщо, справді,
Бундючитися вельми так?
Та тішитися думкою — усмак
Пожить життям тим гучним,
Що переходить строєм бучним
В коловороті справ цікавих, рвущих
І думку, й серце! Та ж у всіх живущих
Однаковісінький кінець!
Однаково здасися на ралець
Лихому косарю!.. Однаково і дурень, і мудрець,
І той, хто тихо жив і хто душею рвався,
Повернеться по смерті, попросту сказавши,
В лопух! Однаковий лопух!" Тут річ ізнявши,
В свою чергу бесідник другий обізвався:
"Ба, що ж робить!.. А все ж волю я, брате,
Злиденним лопухом по смерті стати,
Ніж лопухом таким ще й сей вік пробувати!
По-моєму, зовсім те не статечне!..
Та й те скажу, що не конечне
По всіх лопух пак виростає:
По іншому й свиріпа тая,
Що на поживок служить часом
Задля людей якимсь запасом!"
Про вірш
Філософська віршована притча про сенс людського існування розгортає суперечку між обивательським прагненням до пасивного спокою та дієвим, жертовним служінням суспільству. Твір пройнятий гострою моралістичною сатирою, скерованою проти духовного міщанства та життєвого паразитизму.
Історія
Твір створено в період активної боротьби української демократичної інтелігенції проти реакції та суспільної байдужості після Валуєвського циркуляра та Емського указу. Олена Пчілка завжди безкомпромісно відстоювала ідею жертовної праці на ниві рідної культури («робота невпинна, гаряча»), не приймаючи конформізму й боягузтва тогочасних «статечних» міщан.
Жанрово поезія примикає до філософсько-дидактичної байки та віршованої суперечки (діатриби), традиція якої в українській літературі сходить до Григорія Сковороди, а в нові часи розвивалася Леонідом Глібовим та Іваном Франком.
Вірш репрезентує кредо самої Олени Пчілки: невтомне культурне подвижництво попри небезпеку виснаження сил чи переслідувань, на противагу філістерському бажанню «пересидіти» життя в теплі й бездіяльності.
Форма
Твір написаний різностопним ямбом (вільним ямбом, від двостопного до шестистопного), що є канонічною формою класичної байки та філософського діалогу, оскільки гнучко передає інтонаційні перепади розмовної мови, суперечки та дотепів.
Строфіка астрофічна; римування комбіноване (перехресне, суміжне та охопне), з широким використанням чоловічих і жіночих рим. Лексика багата на розмовну фразеологію, іронічні архаїзми й просторіччя («здасися на ралець», «бундючитися», «лихий косар», «статечніше»).
Як читати
В основі конфлікту лежить класична філософська дилема: «тихе животіння» задля біологічного самозбереження чи «бурливий шлях» активної самовіддачі у вирі громадських справ. Перший співрозмовник утілює софістику обивателя-фаталіста, який виправдовує свою лінь фатальною неминучістю смерті: оскільки «лихий косар» (архетип Смерті) зрівняє мудреця й дурня, перетворивши всіх на перегній («лопух»), то будь-які високі поривання позбавлені сенсу.
Другий персонаж наносить нищівний удар по цій деструктивній логіці за допомогою блискучого іронічного каламбуру. Метафора «лопуха» розгортається у двох вимірах: ботанічному (трава на могилі) та переносному (духовне невігластво, паразитизм, тупість). Справжня деградація — це бути «лопухом» ще за життя, уподібнившись до бур'яну через безплідний егоїзм.
Фінальний образ «свиріпи» (дикої гірчиці чи ріпака, з якого добувають олію або вживають у їжу) несе глибокий етичний зміст. Навіть скромна, непоказна, але корисна праця задля блага людей («на поживок служить часом») є незрівнянно вищою за величну порожнечу бур'яну-лопуха. Це поетичний маніфест позитивістського служіння нації та людині.
Теми: сенс життя · філософська притча · активна життєва позиція · критика міщанства · громадський обов'язок · іронія та сатира