Лети, моя думо, в вечірню годину
Далеко-далеко відсіль.
Лети, моя думо, у тую хатину,
Що слухає казку топіль.
Жила в тій хатині дівчина кохана,
А може й жиє — то вклонись.
Скажи її правду, болючу як рана,
Що я вже не той що колись.
Що гасне мій погляд і тихне мій голос,
А скиби зорали чоло...
Поволі в неволі сивіє мій волос,
А терня у груди вросло.
Скажи її думо, хай душу розважить,
А серцеві скаже: "корись".
Хай дармо не плаче і марно не тужить,
Бо я вже не той, що колись.
Елегія-звертання до власної думи, яку ліричний герой посилає до хатини коханої, щоб та переказала гірку правду: у неволі він постарів і вже не той, що колись.
Роман Купчинський після поразки визвольних змагань пізнав поневіряння, ув'язнення й тяжкі повоєнні роки. Мотиви неволі, передчасної сивини й утраченої молодості, що звучать у цій пісні, відображають досвід цілого покоління стрільців, яке повернулося з війни зламаним і постарілим.
Образ думи-посланця має глибоке коріння в українській поезії — від народних дум і пісень до романтичної лірики XIX століття, і Купчинський продовжує цю традицію, надаючи їй особистого звучання.
Пісня написана амфібрахієм із чергуванням чотиристопних і тристопних рядків та перехресним римуванням (годину — хатину, відсіль — топіль; кохана — рана, вклонись — колись). Довгі рядки надають мелодії плавності й задумливості.
Рефрен «Що я вже не той, що колись» з'являється в середині й наприкінці твору, обрамлюючи сповідь і підсилюючи її безповоротність.
Дума летить «у тую хатину, що слухає казку топіль» — образ мирного, майже казкового минулого, недоступного для героя. Невпевненість «а може й жиє» свідчить про довгу розлуку й втрату зв'язку з рідним світом.
Центральна строфа — автопортрет старіння: гасне погляд, тихне голос, «скиби зорали чоло», «поволі в неволі сивіє мій волос», а «терня у груди вросло». Метафора зораного чола поєднує людське обличчя з землею, а терня нагадує про страждання і муку.
Фінальне прохання до думи — не розраджувати кохану марними надіями, а сказати серцю «корись» — сповнене жертовної любові. Герой відпускає дівчину, щоб вона не плакала дарма, і в цій відмові від власного щастя звучить найглибша ніжність.
Теми: неволя · утрачена молодість · розлука з коханою · жертовна любов · смуток і самотність