Ранок одеський. Возів цілий ряд.
Батько й синок продать виноград.
Батько — то грона, то гирі кладе.
Син, помічник його, — касу веде:
Гроші приймає, щоб їх берегти,
Здачу дає — із п'яти, з десяти!
Батько торгує завзято, аж взмок.
Чує — гука йому з воза синок:
— Годі вам, тато, уже торгувать!
Годі, бо здачу вже нічим давать!
— Як же це так! — тата кинуло в гнів. —
Ти ж в кожнім класі два роки сидів!
Іскрометна мініатюра-анекдот, що через колоритну сценку на одеському базарі висміює недолугість горе-учня та парадокси родинного виховання.
Одеса посідала особливе місце в житті й творчості Степана Олійника: тут він навчався в Одеському педагогічному інституті, робив перші літературні кроки, добре знав мовний колорит, характерний гумор південного міста та його знаменитих ринків, передусім «Привозу».
Тема шкільної неуспішності, ледарства та батьківської сліпоти щодо власних дітей була однією з улюблених у повоєнній дитячій і педагогічній гумористиці автора. Олійник неодноразово звертався до сатиричного висміювання другорічників та їхніх потуранників у родині.
Твір публікувався в циклах одеських гуморесок і коротких поетичних мініатюр, призначених як для читання в періодиці, так і для декламації зі сцени в репертуарі майстрів розмовного жанру.
Вірш написано чотиристопним хореєм із застосуванням парного (суміжного) римування (ааббвв...), що надає тексту ритмічної чіткості, частівокної динаміки та пісенно-речитативної легкості.
Використано виключно чоловічі рими (ряд — виноград, кладе — веде, берегти — десяти, взмок — синок, торгувать — давать, гнів — сидів), що підкреслює рубану, базарну інтонацію й підводить до раптового фінального пуанту.
Композиція побудована за канонами класичного анекдоту з миттєвою експозицією, стрімким розвитком дії та вибуховою кінцівкою-пуантом. Одеський «Привіз» виступає не просто географічним тлом, а концентратом кипучого народного торгу, де кожна деталь (ваги, гирі, грона) дихає рухом і темпераментом.
Комічний ефект ґрунтується на парадоксальному зіткненні батьківських очікувань і жорстокої реальності. Батько щиро пишається сином як надійним діловодом-касиром («син, помічник його, — касу веде»), але арифметичний колапс («здачу вже нічим давать») оголює повну інтелектуальну неспроможність юнака.
Фінальна репліка батька («Ти ж в кожнім класі два роки сидів!») містить подвійне дно сатири: наївне переконання обивателя, ніби багаторічне перебування в одному класі множить знання, обертається самовикриттям батьківської педагогічної безпорадності.
Теми: одеський гумор · батьки і діти · сатира на невігластво · шкільні проблеми · побутовий комізм