Немає
Я уникав кохання та приязні
завжди і на землі, і на річках,
неначе спільної кімнати в лазні,
де тільки ґудзики на сорочках
і всім і кожному ще не відомі
і ніби грають ролю таємниць,
що не даються сумніву, ні втомі,
неначе в червні щебетання птиць.
І там вночі, де садові зідхання,
а вдень гукання на ставу качок,
я уникав про дружбу та кохання
найнебезпечніших своїх думок.
Я уникав і жив, щоб уникати,
і серце призвичаював дарма
єдину волю в світі почувати,
якої, мабуть, вже ніде нема.
Аби не бути рівним ні тварюці,
ні дереву, ні мусі, ні траві,
ні тій людині, що для революцій
пожежі припасає в голові.
Я уникав, щоб поглядом стороннім
дивитися на сонце та зорю,
мов на каструлю в себе на долоні,
в якій щоденно снідати варю.
І хоч проглянути не зміг крізь віти
первопричини і всьому кінця,
але здолав щасливо зрозуміти
об’єктивізм космічного Творця.
І я до Бога не ішов, а линув,
не почуваючи тремтіння ніг,
та перервати рідну пуповину,
що в’яже до землі мене, не зміг.
Бо ось вночі з дзвіниць, де сич віщує,
я не почув годин звичайний лік,
але той хід, що тільки серце чує,
коли підходить п’ятдесятий рік,
в Баварії я став, мов гострий колос
або мов з хмари спущена стріла
з бажанням-тугою почути голос
з далекого черкаського села:
щоб дівчина співала під вербою,
полощучи на кладці сорочки,
і щоб кричали десь за рогозою
з сороками білесенькі качки…
Щоб дівчина співала про знемогу
одного серця в дальній стороні,
яке щодня збирається в дорогу
туди, де скрізь немає вже рідні…
Я уникав приязні, мов загину,
і сорочки, купаючися, дер…
і, гей, в Баварії за пуповину
земля мене шарпнула ось тепер!
І де б уже не полоскав я п’яти
і ніс у мандри торбу та жалі,
та знаю добре, знаю, мов проклятий,
що скрізь немає волі на землі!