Семен Палій

Тодось Осьмачка

Пише, пише та гетьман Мазепа
Та й до Палія листи…
Народна пісня

“Здоров, здоров, Палію Семене,
Прибувай до мене,

А я тебе буду зустрічати,
Військо шикувати,

А як, сівши зі мною на лаву,
Поєднаєш славу —

Україна й компанійське військо
Поклоняться низько!”

Їде, їде фастівський полковник,
Сонце рвуть підкови;

Мають, мають шлики, як вітрила
На вороних гривах;

Іржать коні й простягають морди
У Сеймові води;

А Батурин теє зачуває,
Брами відчиняє;

І Мазепа булаву з гербами
Підносить над брами:

“Ушанував ти мою столицю,
Заходь у світлицю:

І килими тобі простелились,
Столи застелились!”

Ой сів Палій з Мазепою поруч
У недобру пору;

Гей, ще й келих з винами-медами
Не торкнув губами,

Як Мазепа вже почав гукати:
“Бийте із гармати!”

Ой випив же Палій аж до денця
Од щирого серця;

А Мазепа в долоні лунає,
Гайдукам звеляє:

“Шиком хлопці!” І в чорнії лави
Козаки ставали:

“Тоді ж тобі, преславний Семене,
В столиці у мене

Україна й компанійське військо
Поклоняться низько,

Як у Сеймик Батуринські брами
Вмочаться верхами;

А тепер же тобі тільки й шани —
Жити з москалями!”

“Гей, Мазепо, славний наш гетьмане,
Не зверну я гору;

Як у тебе ще совісті стане,
Вволи мою волю:

Нехай кінь підо мною вірний
Тоді буде грати,

Як-но стане з кордону Вкраїни
На шляхи прокляті”.

І Мазепа махнув булавою
На вікно зелене:

Компанійці грізною чотою
Вивели Семена.

“Вези, коню, мене, нещасливий,
На шляхи запалі:

Не полину я у твоїй гриві,
Як сокіл у хмарі;

Не уловиш гостру блискавицю
Копитом пекучим;

Не застогне степовая птиця,
Із гнізда летючи;

Не викличеш мені до двобою
Лицарів поляків;

Не потопчеш у крові їм, коню,
Золоті ознаки!”

І кінь ніби зрозумів цю мову
Та й почав іржати:

Бахнули всі попруги шовкові
На сідлі багатім;

Упав румак, упав на коліна,
Озвались діброви…

Дарма в крові закипіли в піні
Лицарські остроги!

“І ти зрадив, коню мій могутній,
Палія Семена!..

Прийми ж, Сейме, Сейме каламутний,
Бо це кров нужденна!”

І шаблею перерізав горло
Коневі в дорозі,

А сам крикнув до сердюків гордо:
“Поїду й на возі!”

Про вірш

Експресіоністичний крик зраненої душі про катастрофу селянського космосу та криваві рани української землі під пресом комуністичного терору.

Історія

Твір належить до доробку Тодося Осьмачки — одного з найбільш трагічних і геніальних експресіоністів Розстріляного відродження (група МАРС). Переживши жахи колективізації, арешти та психіатричні тюрми, поет дивом утік на Захід.

У збірках «Круча», «Скитські огні» та «Під чужим небом» Осьмачка відтворив біблійний масштаб народної трагедії XX століття з неповторною густотою мови.

Форма

Метрична структура: пружний чотиристопний ямб. Карбований, енергійний чотиристопний ямб із чітким ритмічним малюнком.

Класичні чотиривірші з перехресним римуванням (абаб). Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.

Як читати

Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Пише, пише та гетьман Мазепа»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.

У кульмінації («Вмочаться верхами») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.

Фінал вірша («Поїду й на возі») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.

Теми: експресіонізм · трагедія буття · національна гідність · пейзажна лірика · філософія серця

Усі поети