Труни у гаях

Тодось Осьмачка

Із блакиті піль шляхи розляглись,
на боках у них зацвіли гречки…
Та рої бджолині ними не гудуть,
меду не несуть у пасіки-садки…
А шляхами кров огненно димить
та вихри прядуть свистом веретен
і пнуться, моя гад, багнетами до хмар,
мичку, наче сніг, тягнуть із гречок
і сучать канат через всі поля,
купають його на шляху в крові,
бо нема дощів із клубків громів —
заснули давно у хмар на хребтах!
Гей, ревуть вихри від сіл та до сіл,
умотують їх у пряжу свою,
ховають в пилу шляхи на поля…
у селах усе гине, як в мішках.
Худоба реве з дворів на яри,
ребрами оре канави глухі
у зубах у псів — своїх хазяїнів.
Народ, як рілля, захряс по церквах,
дощами рида… і сльози горять
на хвилях садків, мов ягоди — кров;
падають в траву гарячі, як жар,
котяться в гаї, де труни лежать.
Там аж дві труни дубові товсті
на сіні сухім у чорнім сукні!
Як у цій труні, що лягла під рів,
битая в мороз, скупана в крові —
радість молода — квіти степові!
У другій труні — мати всіх людей,
тих замучених, побитих дітей…
Із грудей стримить кривавий багнет,
а на нім горить цвіт-рожа важка.
Гей, над радістю стоїть туга мла,
на поля, сади крила підняла,
чорні, мовчазні, як сон кладовищ.
А над ненькою стоять кістяки,
з їх очей-дірок сльози цебенять
та й на рожу ту, що хилить багнет.
То ж не рожа-цвіт буйно-запашний,
а серце пала — сонце із крові!..
У гаях горить та зілля в’ялить.
Із сонця осьо вилітає птах,
та й полетів він за дикі поля,
де гoрод стоїть на стрімкій горі,
в кручу-дерезу важко нахиливсь;
він давно заснув: зубами не б’є
в небо кам’яне, не креше вогню.
Сів на башті птах міської стіни,
крикнув один раз: “Труни у гаях!..
Люди, уставай!” Крик упав на дно
в кручу-глибину на скелі грудьми.
А з-під пелени
сірих скель
чорно, наче крук, —
кінь летить…
Ой вилетів кінь на гору круту,
страшно заіржав над городом тим;
луни загули в кварталах міських,
як у виводи горобина ніч.
А з драних шибок порожніх домів
кажани, сичі вилетіли всі…
Крильми шарудять об дахи будов,
в мотузках дзвіниць… І город пливе
у дзвоні глухім десь од берегів,
як дим на степи. Та степи мовчать:
слухають, як ліс в їх лоні росте,
у водах джерел, повних кришталю…
А вихри прядуть, і труни лежать,
і серце в гаях у неньки горить,
і кінь на горі сичів виклика!

Про вірш

Експресіоністичний крик зраненої душі про катастрофу селянського космосу та криваві рани української землі під пресом комуністичного терору.

Історія

Твір належить до доробку Тодося Осьмачки — одного з найбільш трагічних і геніальних експресіоністів Розстріляного відродження (група МАРС). Переживши жахи колективізації, арешти та психіатричні тюрми, поет дивом утік на Захід.

У збірках «Круча», «Скитські огні» та «Під чужим небом» Осьмачка відтворив біблійний масштаб народної трагедії XX століття з неповторною густотою мови.

Форма

Метрична структура: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.

Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.

Як читати

Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Із блакиті піль шляхи розляглись»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.

У кульмінації («чорні, мовчазні, як сон кладовищ») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.

Фінал вірша («і кінь на горі сичів виклика») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.

Теми: експресіонізм · трагедія буття · національна гідність · інтимна лірика · пейзажна лірика

Усі поети