Ця ніч
Віктор Кордун
Це була ніч, коли кожному нараз
прояснилася його
обмеженість у собі птиці зрозуміли
своє нещастя
у крилах, дерева своє —
у стовбурах та корінні і
я своє — у моєму, нехай би навіть
найкращому, тілі,
обличчі...
Настільки заглиблені, аж недосяжні,
замкнені і
віддалені так, що й побачити іншого
ніяк, розокремлені
власною формою, всі ми даремно
тягнулися до протилежного,
не бути собою зникнути? чи це
дорівнює бути всім?
... і ґнотик свічки що сама згасила
себе,заповнює
хату темінню, але ж стіни!
.. і глечик радіє, розмиваючи свої боки, але ж
знову
звичайна калюжа де те синє без
форми й без кольору?!
... і я хочу в тебе, як задубіла у
листопаді яблуня
назад у зернину, у твоє розпростерте
тіло — канути
у безмежних доземних і підземних
джерелах при твоєму
початку
ця ніч не минає...
Про вірш
Екзистенційно-онтологічна медитація про трагічну відокремленість буття у тілесній формі та пристрасне, майже містичне прагнення подолати межі індивідуального «я» через злиття з першоосновами буття та коханою.
Історія
Віктор Кордун — один із найяскравіших представників «Київської школи поезії», що сформувалася на зламі 1960–1970-х років як естетична опозиція офіціозному радянському соцреалізму. Поети цього кола сповідували естетичну автономію мистецтва, герметизм, глибинний неомодернізм та укоріненість в архаїчних, дохристиянських міфопоетичних пластах української культури.
Через відмову йти на компроміси з ідеологічною цензурою Кордун разом із побратимами (Василем Голобородьком, Миколою Воробйовим та іншими) зазнав багаторічного витіснення з офіційного публічного простору. Твір належить до корпусу його філософсько-містичної лірики, яка тривалий час циркулювала у самвидаві й повноцінно дійшла до читача лише в часи послаблення цензурного тиску та здобуття незалежності (зокрема у збірках «Земля лагідна», «Сонцестояння»).
Форма
Твір являє собою класичний верлібр (вільний вірш), характерний для поетики Київської школи: він позбавлений метричної симетрії та кінцевих рим, а його ритмомелодика ґрунтується на синтаксичному паралелізмі, градаційних переліках («птиці... дерева... і я») та інтонаційно вивірених паузах (цезурах, позначених трикрапками).
Астрофічна побудова вірша утворює єдиний медитативний потік свідомості. Ритмічна хвиля наростає від статичного екзистенційного констатування відчуження до афективного, заклинального фіналу-прориву, підсиленого алітераціями сонорних («р», «н», «л») та глухих приголосних, які відтворюють сутінкову тишу й внутрішнє напруження.
Як читати
Образна система твору будується довкола фундаментальної антиномії: форма як тюрма конечного існування проти безформності як первісної повноти буття. Автор розгортає онтологічну драму тілесності: крила для птаха, стовбур для дерева й обличчя для людини стають знаками екзистенційної ізоляції («розокремлені власною формою»), що унеможливлює справжню зустріч з Іншим.
Символи свічки, що гасить сама себе, розмитого глечика та калюжі унаочнюють трагедію невдалої трансгресії: спроба вийти за межі індивідуальної оболонки наштовхується на «стіни» матеріального світу чи перетворюється на банальну «калюжу», так і не досягши містичного абсолюту («де те синє без форми й без кольору?!»). Тут відчутні виразні паралелі зі східними концепціями розчинення еґо та апофатичною містикою.
Фінал трансформує метафізичний тупик в еротично-космогонічний акт: єднання з коханою постає як повернення до архé, рух углиб родової та земної пам'яті («як задубіла у листопаді яблуня назад у зернину»). Образи доземних і підземних джерел увиразнюють кордунівське архетипне мислення, де любов є єдиним дієвим шляхом подолання просторово-часової дискретності й знаходження вічності («ця ніч не минає...»).
Теми: екзистенційна самотність · Київська школа поезії · межі форми і тілесності · онтологічна єдність · любов як першопочаток · міфопоетика та герметизм